30.12.2017
779

Як домогтися проживання дитини з батьком? Mission: Impossible

Коли батьки малолітньої дитини не можуть дійти згоди щодо того, з ким із них має проживати дитина, вони йдуть до суду по неупереджене рішення. Але в той час, коли українське законодавство та Конвенція про права дитини ООН 1989 року проголошують принцип рівності батьків та захисту найкращих інтересів дитини, національна судова практика йде іншим шляхом і в більшості випадків надає перевагу матерям.

Часто-густо національні суди проявляють дива кмітливості та посилаються на Декларацію прав дитини 1959 року, Принцип 6 якої встановлює, що маленька дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю. Цей самий Принцип містить фразу, що дитина має “зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків”, але це положення якось не впадає в око національним судам.

І хоча Мін’юст роз’яснив судам (у листі від 19.09.2015 № Ш-16216/10.2), що Декларація прав дитини належить до “soft law” і з формально-юридичної точки зору не є тим жорстким правом, яке зобов’язує державу діяти в певний спосіб, Верховний Суд України це не переконало.

14 грудня 2016 року ВСУ дійшов висновку, що для того, аби віддати дитину батькові (тобто розлучити дитину з матір’ю в розумінні Принципу 6 Декларації), необхідні виняткові обставини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. ВСУ також взяв на себе сміливість вказати, що мати найбільшою мірою може сприяти гармонійному розвитку малолітніх дітей, а брак спілкування з матір’ю несприятливо позначається на розвитку дитини.

Тобто в розумінні найвищого судового органу України лише якщо матір зловживає алкоголем, наркотиками або не має сталого заробітку, у батька з’являється шанс домогтися, аби дитина проживала з ним. Питання дотримання гендерної рівності ВСУ в своєму рішенні “м’яко оминув”.

Стаття 18 Конвенції про права дитини 1989 року, що ратифікована Україною і відтак становить частину нашого національного законодавства, містить принцип загальної й однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Не зрозуміло, чому ВСУ не розглянув справу також у контексті цих норм, які за юридичною силою є вищими, аніж Декларація прав дитини 1959 року. Дискримінаційна позиція щодо татусів, яка виходить від Верховного Суду України, є щонайменше підставою для занепокоєння.

Із такою проблемою Сергій Вишняков з Миколаєва, батько тепер десятирічної дочки, звернувся до Європейського суду з прав людини. Сергій бореться за дочку з 2008 року, коли колишня дружина почала протестувати проти контактів батька з дочкою. Пан Вишняков звернувся до органу опіки та піклування, який вирішив, що батько повинен бачити дочку принаймні 2 рази на тиждень. Мати дівчинки відмовилася виконувати це рішення. Тоді виявилося, що хоча за ч. 1 ст. 158 Сімейного кодексу рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, на практиці в Україні відсутня система примусового виконання таких рішень.

У 2009 році Сергій пішов до суду, який надав йому право брати доньку до себе 3 рази на тиждень з правом ночівлі. У відповідь на це його колишня дружина забрала дитину і поїхала з нею за 600 кілометрів, унеможлививши регулярне спілкування дочки та батька.

За статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Україна має позитивний обов’язок вжити всіх можливих заходів для сприяння контактам дитини і того з батьків, хто проживає окремо[1], а непорозуміння між батьками не позбавляють державу від її обов’язків[2].

Проте системи підтримання регулярних контактів з дитиною, яку мати забрала до іншого регіону, в Україні просто не існує. Коли Сергій приїжджав до дочки, мати відмовлялася надавати їм побачення і не відпускала дочку до батька на канікули. Кілька разів мати з дитиною приїздила до Миколаєва, але з Сергієм не контактувала – про такі візити батько дізнавався із соціальних мереж.

Тоді неефективність української системи виконання судових рішень постала перед батьком в усій своїй красі. Як старий, так і новий Закон “Про виконавче провадження” встановлюють, що судові рішення, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії, мають виконуватися просто: державний виконавець доводить до відома боржника резолютивну частину такого рішення, про що складає відповідний акт. Після складення акта виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Простими словами, роль держвиконавця зводиться до того, що він зачитує суть рішення суду боржникові. На цьому держава вважає свою участь завершеною. Виконавче провадження закривається, і повторному відкриттю не підлягає, хоча рішення суду про контакти з дитиною залишається в силі і не обмежене жодними часовими рамками. Отже, в підсумку виконання судового рішення все одно залежить від доброї волі боржника.

Наше законодавство не передбачає заходів, спрямованих на врегулювання конфліктів між батьками та забезпечення спілкування дитини однаково з мамою і татом. В інших країнах існує система державної підтримки процесу переговорів між розлученими батьками, медіації та досягнення згоди – укладення договору, виконання умов якого також контролюється державою. 

Виконання судового рішення, яке стосується надання контактів з дитиною тому з подружжя, хто проживає окремо, також має бути предметом постійного контролю з боку держави.

Враховуючи те, що колишня дружина протягом тривалого часу забороняє Сергієві бачитися з дочкою, повинна існувати система компенсації цього упущеного часу – Сергій повинен мати можливість провести з дочкою стільки часу, скільки вже упущено з вини матері дівчинки. Розподіл витрат на поїздки батька до дитини і навпаки також мав би бути рівномірним, аби не покладати надмірний фінансовий тягар на батька дівчинки, який також сплачує аліменти.

ЄСПЛ у своїй практиці вказує, що хоча застосування санкцій є небажаним, такі заходи не повинні бути виключені, якщо той з батьків, з ким проживає дитина, поводиться протиправно[3].

В Україні за невиконання судового рішення передбачена кримінальна відповідальність – від 8500 до 17000 грн. або позбавлення волі на строк до 3 років – але більш м’якого та підходящого покарання, як-то виправні роботи, українське законодавство не передбачає. Крім того, держвиконавець може і повинен накласти штраф на несумлінного боржника. Цікаво, що у справі Вишнякова держава не вдалася до жодного цих заходів. Оскільки колишня дружина Сергія не зазнала негативних наслідків через невиконання рішення суду, вона продовжує ігнорувати це рішення.

У 2014 році Сергій Вишняков повторно звернувся до суду, прохаючи, щоб дочка проживала з ним. Він надав докази, що мати дитини повністю позбавила його спілкування з дочкою. Крім того, орган опіки та піклування встановив, що його побутові умови є кращими, аніж в будинку матері, яка, до того ж, проживає близько до лінії вогню в зоні АТО. Відповідачка, мати дитини, відмовилася брати участь у провадженні та не подала жодного доказу на підтвердження своєї спроможності ростити дочку. Думка дитини також заслухана не була. Проте всі ці докази не переконали суд, бо ж мати є мати.

Європейський суд з прав людини ще не розглянув справу «Вишняков проти України». На стадії комунікації ЄСПЛ поставив перед сторонами цікаве питання: “чи зазнав заявник дискримінації за ознакою статі, зокрема, що стосується посилань національних судів на принцип 6 Декларації прав дитини ООН 1959 року?”. Євросуду також належить дати відповідь, чи виконала Україна свій позитивний обов’язок забезпечити виконання рішення суду про контакти батька з дочкою, і чи не бракувало подальшим судовим рішенням у справі обґрунтованості.

Сторони – український Уряд як відповідач і пан Вишняков за допомогою юристів Української Гельсінської спілки з прав людини надали свої зауваження, і тепер слово за Судом. Звісно, питання сторонам ні до чого не зобов’язують Суд, але те, що ЄСПЛ проаналізує стан дотримання прав татусів в Україні, – це важливий крок до забезпечення гендерної рівності.

Олена Проценко, юрист Центру стратегічних справ УГСПЛ спеціально для Юрист&Закон

[1]. Wdowiak v. Poland, no. 28768/12, § 62, 7 February 2017

[2]. Z. v. Poland, no. 34694/06, § 75, 20 April 2010; G.B. v. Lithuania, no. 36137/13, § 93, 19 January 2016

[3]. Ignaccolo-Zenide v. Romania, cited above, § 106; Eberhard and M. v. Slovenia, no. 8673/05 and 9733/05, § 130, 1 December 2009

Джерело: https://helsinki.org.ua/articles/yak-domohtysya-prozhyvannya-dytyny-z-batkom-mission-impossible/

___________________________________________

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції адміністратора сайту.

Більше інформації - в групі "Життя після АТО (все для наших захисників)"

Дякуємо нашим Воїнам за захист!
Бажаємо успіхів і всіляких гараздів!



Опубліковано в категоріях: Інші юридичні питання | НОВИНИ | Різне

Позначки: юридична допомога

На цю ж тему

29.08.2018 Додаткова оплачувана відпустка для учасників бойових дій та інвалідів війни

28.08.2018 Порядок надання учаснику АТО статусу "Учасник бойових дій"

15.08.2018 Одноразова допомога у разі звільнення з військової служби: що потрібно знати

15.08.2018 Квартирні афери: як шахраї "законно" відбирають квартири у учасників АТО

9.08.2018 Розмір допомоги по безробіттю для демобілізованих учасників АТО у службі зайнятості

Ми в мережі Facebook

Пошук

Додати інформацію

Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.