Валентина Варава: "Ми перенесли війну в київські кабінети"
АВТОР - Алла Котляр, редактор відділу соціум DT.UA
Мені завжди було цікаво: звідки в суспільстві, що здавалося таким аморфним після розчарувань Помаранчевої революції, три роки тому раптом з'явилося стільки волонтерів? Мені хочеться вірити, що майбутнє — саме за такими людьми. І одна з них — Валентина Варава.
Мені завжди було цікаво: звідки в суспільстві, що здавалося таким аморфним після розчарувань Помаранчевої революції, три роки тому раптом з'явилося стільки волонтерів? Ким вони були до всіх цих подій?
Зазвичай виявляється, що і в минулому, довоєнному житті ці люди теж були активними. Можливо, в якомусь своєму, не такому широкому сегменті. Та настав час проявлень, — і ці активні люди раптом глибинно зрозуміли Універсальний закон збереження енергії: ніщо не виникає нізвідки й не зникає в нікуди. І коли хочеш, щоб не було болюче соромно за свою країну, то спочатку в неї треба щось вкласти — власні сили, час, енергію, часто — нерви, і навіть здоров'я. А від синергії ефект буде значно більшим, ніж від розрізнених дій окремих індивідуумів.
Мені хочеться вірити, що майбутнє — саме за такими людьми. І одна з них — Валентина Варава, яка вже четвертий рік є активним членом громадської організації "Ініціатива Е+". Гроза міністерств і відомств. І водночас — жінка-сонечко, що як магнітом притягує до себе позитивних людей, хороші новини й переможні дії. Жінка, якої я ніколи не бачила без усмішки.
— Валентино, ким ви були до війни, чим займалися?
— Тепер я дуже ціную той період і часто повертаюся до нього подумки. Взагалі-то, мені не властиво жити спогадами, я завжди біжу вперед. На помилках своїх або моїх близьких я вчуся і йду далі. Але останнім часом часто переглядаю фотографії з довоєнної виставки після сходження на Ельбрус — час, коли я активно займалася гірським туризмом.
Карпати, Крим, Кавказ, Татри, Альпи, Гімалаї... Все було дуже серйозно. Я тренувалася кілька разів на тиждень — пробіжки, тренажери. Тепер на це не вистачає ні часу, ні сил...
У тому житті я багато подорожувала. Могла собі це дозволити. Чудові мандрівки за кордон я вмію робити дуже малими грішми. Я цим жила. Це — полювання, адреналін, драйв. Можливо, колись зроблю такий бізнес-проект.
Що стосується професії, то в 1990-х я була педагогом-новатором. Розуміючи, що природознавство — це єдине ціле, я впровадила курс — синтез географії, біології, хімії, фізики та астрономії для підлітків. Ці предмети для дітей зазвичай, що називається, — через глухий паркан. Мої уроки знімали на відео, тиражували.
Потім я була головним редактором всеукраїнської педагогічної газети "Завуч". Пізніше — директором школи. Звідти пішла писати дисертацію.
Ну, а потім почався Майдан. Це було "не моє", доки туди не вийшли студенти й не зробили Майдан без політики. Тоді почалося: казани, каша, печінка, потім — медицина й підпільний лазарет для легко- та середньопоранених у Лютеранській церкві, де утворилася наша громадська організація "Ініціатива "Е+".
Дисертація, певна річ, накрилася. Я взяла академвідпустку за станом здоров'я й не думаю, що колись її напишу.
— Про що дисертація була?
— Про те, що нині справді актуальне, — про дистанційне навчання. Я, мабуть, дуже розчарувала свого наукового керівника — чудового фахівця. Але якщо моя дисертація, у кращому разі, принесе користь кільком фрікам, які залишилася у стрімко деградуючій освіті, — то від того, що я роблю тепер, користь набагато відчутніша: це врятовані життя і реальна допомога. Отож це мій свідомий вибір.
— Хто ваша сім'я?
— Чоловік — чудовий мистецтвознавець, куратор українського проекту на 53-й Венеційській бієнале, він раніше часто казав мені: "До тебе я читав книжки з мистецтва, а тепер — описи маршрутів". І вже 30-річний син.
— Вони залучені у вашу активну громадську діяльність?
— Чоловік співчуває, але він людина іншого темпераменту. І я вважаю, що головна його допомога в тому, що він мене не тільки не придушив за ці роки, а й щоранку приносить у ліжко каву з зефіркою. Він підтримує, допомагає вдома. Хоча я розумію: дружина, яка від'їздить на тиждень невідомо куди і невідомо з ким, — реальне випробування для чоловіка. Слава Богу, в нас усе на довірі, й проблем немає. Але зараз я все-таки намагаюся надовго не їхати, та й необхідності такої немає: концепція допомоги фронту змінилася.
Син — айтішник. На ньому практично повністю вся технічна підтримка, засоби зв'язку та супровід. Коли я кудись їду, то знаю, що він завжди відстежує онлайн, де я перебуваю на цей момент. Відвезти — привезти, завантажити — відвантажити — це само собою зрозуміло. А інколи — ще й грошова підтримка.
Моя матуся, 1938 року народження, під час Майдану щоранку, йдучи на роботу повз КМДА, носила молодим людям млинці, і досі намагається передати "хлопцям" 100 грн.
— Чим ви займаєтеся зараз?
— Насправді багато чим. Коли наші підопічні (колишні пацієнти Лютеранської церкви) навесні 2014 р. пішли добровольцями на фронт, ми пакували їм перші смішні аптечки — пакет із бинтом та зеленкою. Потім були тактичні аптечки і гори медикаментів. Люди давали гроші, ми закуповували. Сортували те, що присилали з-за кордону, і передавали.
На фронт я почала їздити з вересня 2014 р. Поступово стала розуміти ситуацію із забезпеченням і тепер можу перевірити будь-яку інформацію по будь-якому підрозділу.
Спочатку головним і єдиним зайняттям була медицина. Але вже взимку 2014-го виявилося, що для збереження життя та здоров'я дуже корисні ще й теплі речі, а також генератори, прилади нічного бачення та тепловізори. І я зайнялася технічною сферою.
Потім іноземці стали передавати через мене машини для військових. Це було ще в 2014—2015 рр., до запровадження процедури офіційного розмитнення. Були хороші контакти, нам чимало допомагали друзі за кордоном, але мене мучило, що, фактично, ми залишалися контрабандистами й перебували поза законом.
У листопаді 2015-го ми зробили перше офіційне розмитнення для АТО. Звісно, було багато казусів: наші закордонні друзі не розуміли, як можна везти порожню машину, тому напхали туди всього. Довелося все окремо розмитнювати, проводити через санстанцію тощо. Тоді я використала велику силу Фесбуку: писала про те, які виникають колізії (а їх було багато — саме тоді ми вперше стикнулися з непрописаністью процедур та різночитанням в нормативних документах); про те, які потрібні довідки і сертифікати. На допомогу підтягувалися незнайомі люди. Спільними зусиллями ми знаходили контакти, отримували потрібні документи. Наприкінці листопада ми завершили перше офіційне розмитнення авто для АТО (абсолютно безкоштовно — ми не платили і не платимо не копійки!), я опублікувала алгоритм, і ми ввійшли у правове поле.
Зараз головний напрям — машини для військових медиків. На сьогодні їх передано понад 60. Перші 18 були нерозмитнені. Тепер усе — тільки офіційно. Ми знаходимо донорів (або вони знаходять нас), намагаємося максимально швидко закупляти, переганяти, розмитнювати й передавати.
І це окрема тема. Тому що саме наші машині для АТО стали початком тривалого конфлікту з Мінсоцполітики, яке "карає" зупинкою вантажів волонтерські організації, що ставлять забагато незручних запитань про комерційну гуманітарну, вимагають відкритості і прозорості в роботі комісії з визнання вантажів гуманітарними. Так, на 2,5 місяці був затриманий наш позашляховик для медиків, а потім прийнятий за тими ж документами, які подавалися спочатку. І це під час Світлодарської дуги, Маріуполя, Авдіївки...
Одна людина якось сказала: "Помилка Валі Варави в тому, що вона намагається жити за законами в державі, яка жити за законами не буде і в якій закони прописані так, що вона завжди залишиться винною".
Отже, один із напрямів — це машини і все, що з ними пов'язане, у тому числі легалізація привезених у 2014—2015 рр., їх інвентаризація та постановка на баланс. Ми контролюємо цей процес, співпрацюємо з Міноборони і Генштабом.
Ще один напрям, який випливає з попереднього, — вимога відкритих і прозорих процедур у держорганах. Там, де ми з цим зіштовхуємося: у Мінздоров'я, Мінсоцполітики, Міноборони.
Дедалі більше виходить на перший план гуманітарна сфера. З осені 2014-го у зоні АТО ми допомагали дитячим установам і лікарням, які колись фінансували підприємства, що закрилися. Ми продовжуємо це робити. Також допомагаємо сім'ям загиблих, переселенцям.
Рік тому, спільно зі Львівською освітньою фундацією, через яку діє американський Фонд Джинджер, для сім'ї з п'ятьма прийомними дітьми ми купили будинок у Слов'янську. Зараз робимо ремонти в будинках чотирьох родин загиблих і зниклих безвісти.
Кожна така історія — чорна прірва горя. Це дуже болить. Багатьом родинам допомагають із різних джерел. Питання нашої відповідальності — допомагати тим, хто допомогу не отримує.
Крім того, в нас є комплекс проектів по оздоровленню і реабілітації дітей з прифронтових територій в партнерстві з посольством Чеської Республіки в Україні. Уже другий рік ми вивозимо постраждалих від конфлікту дітей на канікули в Карпати і Одесу. В червні 36 дітей перебували в таборі "Лісова застава" під Києвом. Зараз 53 дитини з прифронтової Луганщині відпочивають і знайомляться з "іншою" Україною в таборі у Верховині, а 30 дітей Донетчини — в Карпатах. Всього в цьому році ми плануємо п'ять змін в трьох таборах, де зможуть відпочити та оздоровитися 210 дітей.
Боротьба за душі — це окрема й дуже важлива робота. Коли ми вивозили дітей уперше, батьки боялися, що ми їх не повернемо, — так тоді працювала пропаганда. Але діти благополучно поверталися вже багато разів. Можна скільки завгодно говорити дітям про Україну, але зовсім інша річ — коли діти розповідають своїм батькам про те, як відпочили, як до них ставилися, і про те, яка різна Україна; коли починають говорити українською мовою і носити українську символіку.
Це не один наш проект, спільно з міжнародним Ротарі-клубом, — поставка понад 500 комп'ютерів у школи сірої зони. Близько 300 комп'ютерів вже отрималаЛуганщина, нині черга Донеччини.
Ми також плануємо організувати дистанційні контакти з партнерами з CODE Club, щоб допомогти дітям і вчителям опанувати програмування. А наступного року, сподіваємося, ці діти зможуть поїхати у найкращий айтішний табір.
— Ви дуже песимістично відгукнулися про українську освіту. Чому?
— Це, мабуть, загальна тенденція — сприймати бажане за дійсне, припускаючи, що все відбувається так, як хоче керівництво.
Багато моїх друзів залишилися у сфері освіти. Зрозуміло, що це — пріоритетна галузь. Це — майбутнє. І в неї потрібно вкладати гроші, яких немає. З освіти пішли майже всі професіонали високого рівня, до яких зараховую й себе. Я повернулася б, але не в цю, абсолютно безглузду, систему. Добре відчуваю тенденції й розумію, що школа в нинішньому вигляді вмирає. Ми робимо косметичний ремонт будівлі, у якій протікає дах і руйнуються стіни; намагаємося зберегти те, що треба швидко перебудувати. Але досягти успіху без фінансування неможливо. Це насправді теж те, що болить.
— Хіба в нас не всі реформи так відбуваються?
— На жаль. Я добре бачу це на прикладі Міноборони й Мінсоцполітики, де знаю ситуацію взагалі як інсайдер. Правда нікому не цікава й не потрібна. Діалогу як не було, так і немає. В Мінсоцполітики немає навіть більш-менш адекватної реакції. У чиновників є така собі ідеальна картинка, яку волонтери їм псують своїми неприємними, неприйнятними, а тому "неправдивими" реаліями.
Це окрема сумна тема. І зараз ми розуміємо, що в нас немає сильного депутатського ресурсу, оскільки депутати не хочуть заглиблюватися в такі непіарні теми. Наша зброя — тільки опублікування інформації.
— На що ви живете весь цей час?
— Поки що мене терпить і підтримує чоловік. Допомагає син. У ГО "Ініціатива Е+" було кілька проектів, які передбачали гонорари.
Знаєте, через мої рахунки проходять величезні гроші, але мені ніколи навіть не кортіло взяти звідти щось хоча б тимчасово. Коли в серпні 2014-го я зрозуміла, що не в змозі запам'ятати всі прибутки й видатки, то зробила табличку, в якій зазначаю номери чеків, що і де куплено.
За натурою я людина життєрадісна і дуже довірлива. Але події останніх трьох років багато чому навчили мене. По-перше, жити з мінімумом грошей, і це радує. По-друге, — величезної недовіри, і це прикро. Зараз у мене досить багато сил й часу забирає перевірка інформації та людей. На жаль, є чимало тих, хто прагне скомпрометувати волонтерів, у тому числі й особисто мене. Вони судять по собі й не розуміють, що настав час служіння іншим людям.
— Ви не втомилися? Зараз багато говорять про вигоряння волонтерів.
— Так, це є, звісно. Баланс війни й миру в моєму особистому житті, у моєму внутрішньому досвіді дуже порушений. Війна домінує. Я розумію, що треба з собою щось робити, шукати засоби повернення до миру. Я почала хворіти. Фізично — сил немає, це правда. Втома божевільна. Кілька разів я намагалася виїхати відпочити, але це не виходить, коли не можеш вимкнути телефон. Нас залишається дедалі менше. Ресурсів — також.
Іноді ФБ підкидає пости річної давності, і я розумію, що займаюся одним і тим самим і що насправді ми зайшли недалеко.
Хоча є якісь перемоги, які реально окриляють і дають сили. Мені здається, що підвищується якість нашої роботи.
— Чи ставите ви собі якісь терміни, коли "зав'яжете" з волонтерством?
— Раніше ставила. Ми мали закінчити війну до 1 вересня 2014 р. Але цього не сталося. І я перестала встановлювати терміни.
Але концепція допомоги істотно змінюється. З Л.Литвиновою, О.Сухоруковою, Д.Осмоловським, Д.Білоусом та багатьма іншими ми, фактично, перенесли війну в київські кабінети. Звісно, це сумнівне задоволення, коли міністр соцполітики А.Рева каже, що читає мої пости у Фейсбуці й дивиться інтерв'ю. Однак на протягом тижня після одного з таких постів, після півроку без дії в Олешках Херсонської області збирається комісія і приймає рішення про компенсацію за житло сім'ї загиблого бійця, в які є двоє маленьких дітей. Тобто як мінімум, чиновники змушені реагувати.
Насправді це дуже боляче. У мене багато друзів за кордоном. І коли я запитую, як у них вирішують ситуацію, коли між хай невеликою, але активною частиною суспільства і якимось державним органом виникає напруга, друзі пояснюють, що такого просто не може бути. У такій ситуації діалог із незадоволеною частиною суспільства ініціюють самі держчиновники, оскільки розуміють: вони — найняті працівники, і їхнє завдання — або переконати активістів, або визнати, що вони були неправі. Якщо конфлікт не вщухає, запрошують зовнішніх модераторів.
У нашій ситуації з Мінсоцполітики все інакше. Чиновники реагують, але здебільшого відбувається імітація діалогу з активістами. Хоча наша серйозна перемога — те, що на офіційному сайті Мінсоцу тепер викладаються всі документи щодо гуманітарки. І протиправні дії можна відстежувати. Просто мало кому під силу докопатися, оскільки з самого початку все перевернуто з ніг на голову. Вияснити фейковість гуманітарного вантажу в момент подачі документів неможливо, — потрібно аналізувати звіти, з яких стає зрозуміло, що й куди пішло.
Наприклад, у середньому за тиждень по лінії гуманітарної допомоги проходить 500—600 тонн товарів типу секонд-хенд. Скільки їх, зрештою, надходить у продаж як нові речі зі зрізаними бирками?
Від початку ми не були налаштовані на війну. Для цього в нас немає ні сил, ні ресурсів. Ми й так ідемо в усіх напрямках одночасно. Але коли ми побачили, що наші вантажі зупиняють безпідставно, а якісь інші вантажі так само безпідставно пропускають, — ми стали ставити запитання. У результаті, ми стали неугодними. Були ініційовані перевірки всіх отримувачів гуманітарної допомоги від БФ "Свої", ГО "Об'єднаня волонтерів Запоріжжя", ГО "Ініціатива Е+".
— Львівські волонтери на чолі з Ростиславом Макухою провели всебічне і глибоке розслідування щодо гуманітарки. Недавно воно було представлене у програмі "Слідство. Інфо". Зібрані ними дані фактично є доказами. Це квінтесенція того, що відбувається під крилом Мінсоцполітики. У мене запитання: що далі? Що з цього приводу кажуть закордонні друзі?
— Це визнання некомпетентності, після якого мають бути відставка й судове розслідування. Таке не може відбуватися без корупційної складової. Відповідно, це кримінальне й адміністративне правопорушення.
З порушеннями, які можна пояснити тільки корупцією, ми стикаємося постійно. Проходять сотні тисяч тонн секонд-хенду, квашена капуста й кошерна їжа, з якими, за документами, відбуваються всілякі чарівні перетворення. При цьому реальні вантажі для військових і цивільних в зоні АТО саботуються чиновниками.
Дедалі більше великих закордонних донорів відмовляються працювати з українськими держструктурами. Хіба що в них зав'язалося партнерство з МЧС, із Червоним Хрестом, з Міноборони. Наші закордонні друзі обурені. І все частіше запитують: може, Україні взагалі не потрібна допомога?
— Чи була якась реакція від Мінсоцполітики на це розслідування? В інтерв'ю DT.UA міністр соцполітики А.Рева заявив, що з волонтерами зустрінеться вже в суді, куди вони на нього подали. Крім того, сказав, що відділ з питань гуманітарки він розігнав, і тепер там — нові люди.
— Я не знаю про офіційну реакцію. Але почнемо з того, що керівника відділу гумдопомоги Максима Доценко звільнено за власним бажанням.
"Громадська організація "Ініціатива Е+" і БФ "Святої Покрови" подали в суд на Мінсоцполітики
30 грудня 2016 р. За те, що робоча група з питань визнання вантажів гуманітарними при Мінсоцполітики безпідставно вимагає документи, яких немає в рекомендованому списку. І в нас є підстави вважати, що це — саботаж.
Денис Осмоловський із "Єдиної служби правової допомоги" — наш постійний юридичний партнер — підготував документи про порушення, які відбуваються. Відповідно до закону, з моменту подачі заяви до моменту її розгляду, а в ідеалі — й винесення рішення, має минути не більше місяця. Однак суд був призначений аж на 5 квітня 2017 р. Засідання було технічним. Наступне призначене... на 19 вересня. Це — параліч судової системи, порушення права на своєчасний і справедливий розгляд справи, а також привід до позову в Європейський суд.
— Недавно одна з моїх співрозмовниць позначила цікаву різницю між мрією та бажанням. Мрія — це щось, що не потребує обов'язкового втілення, з чим просто приємно перебувати поруч. Бажання передбачає постановку цілей, розрахунок і дії. Які у вас мрії та бажання? Чи змінилися вони за цей час?
— Колись я на собі дуже гостро відчула, що нездійснене пережити важче, ніж нездійсненне.
До війни я багато подорожувала, за кордоном бувала разів три-чотири на рік. Я дуже люблю Італію, особливо маленькі містечка. В одному з таких синьйор похилого віку традиційно запитав мене, звідки ми. Я відповіла — з України, й очікувала традиційно захоплених вигуків: "О! Шевченко, Кличко..." Але він сказав: "Я знаю про Україну. Там страшна корупція".
Я не відчувала себе тоді такою вже патріоткою, але добре пам'ятаю, яким гострим був мій сором за свою країну. І на Майдані 2013-го я зрозуміла: щоб не пережити цього сорому ще раз, треба щось робити. Звісно, я тоді не розуміла, з якою системою-монстром ми зіштовхнулися. Зате добре бачила силу синергії — як зростають індивідуальні можливості об'єднаних спільною метою людей.
Два таких гострих переживання-антиподи: з одного боку — божевільний сором за країну, з іншого — гостре бажання робити все можливе і неможливе, аби пишатися Україною. Ну і критикувати країну, по-моєму, має право лише той, хто виклався до кінця.
Зараз — час виявлення, коли в людях проявляється як гірше, так і краще. Я бачу тих, хто намагається наживатися на війні. Є багато тих, хто втомився боротися й виїхав. Але я бачу й чимало тих, хто, зрікаючись амбіцій, прагматики, кар'єри та користі, продовжує йти шляхом служіння, щоб хоч трохи покращити наше майбутнє.
Тому, мабуть, мрії для мене — це те, що з категорії нездійсненого бажання жити в нормальній країні перейшло в те, чому ми можемо допомогти здійснитися. Все змінюється. І прояв наших мрій, і, власне, нашого шляху. І слово "волонтер" давно вже не охоплює всього, що ми робимо. Це вже інший рівень, коли ми вчимося бачити і діяти на велику перспективу. Мені здається, що люди, які проявилися в цей час, — це і є майбутнє. Без пафосу.
Джерело:
___________________________________________
Опубліковано в категоріях: Інші юридичні питання | НОВИНИ
На цю ж тему
26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Робота на заводі
26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Будівництво
25.02.2022 Якщо не буде мобільного зв'язку
25.02.2022 Увага! Києво-Святошинський ЦСПР працює у звичайному режимі
22.02.2022 ВАКАНСІЯ для учасника АТО - Комірник
Пошук
Останні дописи
Додати інформацію
Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.