13.02.2018
1407

Дітте Марчер: «Коли солдат повертається, це не значить, що він уже вдома»


Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.

Приховані небезпеки. Нині у вас є спільний ворог. Єдине, що об’єднує, — бажання захистити свої кордони. Але що, коли цього вже не буде, буде лише багато людей із різними ідеологіями, розчаруваннями… Маєте загони, які не підпорядковані армії, вони дуже розчаровані державою. Є багато людей на фронті, які зараз воюють у ЗС, але були проти революції. Припустімо, що всі росіяни раптово кудись звалили і війна скінчилася. Уявляєте, як вибухнуть усі ці приховані речі? Я бачила, як за тиждень таке сталося в колишній Югославії. Усі ніби подуріли, друзі вбивали друзів, нація збожеволіла.  

Звісно, є інший сценарій, і я дуже на нього сподіваюся. Є люди, які важко працюють, щоб створити щось інше. Їх мало, але вони є.  

 Що далі. Військові злочини трапляються з обох боків. Так було завжди. Зараз ламають добровольчі батальйони. Це небезпечна практика, яка тільки посилює напругу. Рано чи пізно вам ще доведеться мати справу із сепаратистами, вони не росіяни, а такі зіпсовані українці. І доведеться щось вирішувати з ними, шукати компроміс. Якби Україна могла запровадити комітети правди, як це зробили в Південній Африці, тоді йшлося б не про покарання, а про зцілення. Мова, зокрема, про беркутівців, які стріляли на Майдані. Я була в ПАР і бачила ці комітети. Там було дуже багато викликів, багато полісменів, які викрадали, катували, вбивали, ґвалтували людей. Але, зокрема, завдяки КП, що були в кожному селі, не почалася громадянська війна, коли впав апартеїд.

Як це працювало. Усе село сходилося й слухало, а людина говорила, зверталася до своїх жертв і розповідала про власні гріхи: ми вбили тих-то й тих, там їх поховали. А жертви могли сказати, що вони пережили, як вони зляться. У цих комітетах були конфліктологи, психотерапевти, психологи, священики. Село сиділо як свідок, і злочинці мали вибачатися перед жертвами. Дехто це робив із соромом, дехто нещиро, але в тому був ефект зцілення, жертви могли відновити свою правду. Це було важливо ще й тому, що багато людей вважалися зниклими, рідні могли лише здогадуватися, що сталося… А в Руанді вчинили інакше. Там племінне суспільство, два великі племені. Якщо ти вбив сина з іншої сім’ї, мусив пройти певну церемонію й умовно віддати їй своє життя. П’єш спеціальну траву й стаєш сином цієї родини. У них так багато сімей перемішалося. Така їхня духовно-племінна традиція.

Як це зробити в Україні. У колишній Югославії після війни діяв Данський центр. У Сараєві хорвати, серби та боснійські мусульмани мали працювати разом у таких осередках. Мій названий батько був там, я була там. Ми вчили їх, що значить розвивати демократію. Бо це те, про що Східна Європа мало знає. У вас того теж не було. Адже демократія — це не тільки право голосувати на виборах. Головне — моя відповідальність перед суспільством. Багато людей, що зараз на Сході, із західної частини країни. Вони воюють із солідарності. Але якщо це лише солідарність до країни, до землі, а не до людей, тоді у вас проблема.

Найбільший виклик — солдати не хочуть говорити з психологами. І абсолютно не хочуть — із військовими психологами

Усі війни однакові. З одного боку, всі вони трохи різні. З другого — якщо відступити й подивитися згори, то більшість із них після Другої світової — це вій­ни грошей. Але людей якось треба примусити піти воювати, тому й створюється навколо багато емоційних речей. Треба запитати: а хто збагачується на тій вій­ні? Кому це дає прибуток? Точно не тому, хто бився, повернувся додому без рук, без ніг і навіть не може вибити собі пенсію. Ми маємо навчити людей бути вільними, а не рабами. Вільна людина має вибір, робить його. Але найважливіше — вона повинна справлятися з наслідками цього вибору. Не скаржитися на інших, а привласнювати собі відповідальність за свій вибір. Данія не воює в жодній війні, але наші солдати гинуть щодня. Так як у вас. Ніхто взагалі не знає, що насправді у вас є. Усі знають, що є проблема, але як її назвати? Бо ви ніби не в стані війни з Росією, навіть не можете це сказати, інакше буде вторгнення. Не хочете, щоб це називалося громадянською війною. То що ж ви маєте? І в Данії ми маємо те саме: ніби не війна, але солдати гинуть. В Афганістані, Іраку. Вони завжди на передку. За останні 25 років у нас уже 36 тис. ветеранів, а всього населення 5,5 млн. Щось забагато як для країни, у якій немає війни.

Що штовхає людей іти на війну. Є багато причин. Я зустрічала, тих, хто пішов, бо мав травмоване життя і війна для нього — канікули. У декого романтичні ілюзії, дехто йде з ідеєю, дехто через страх перед Росією, а дехто з надією на краще майбутнє, дехто це робить за право говорити рідною мовою. І я так думаю, що глибоко у вашому корінні це такий потяг до свободи, якої у вас ніколи не було. Але було б добре спробувати зрозуміти, а яку свободу насправді ви б хотіли? Бо люди ніби борються в ім’я свободи, але насправді є безліч різних уявлень про неї. Чимало орієнтовані не на майбутнє, а на минуле… І тут, я думаю, якраз моя країна може вам допомогти. Ми дуже давня демократична держава, яка сотні років розвивала демократію. Нас лише один раз окупували нацисти, більше ніхто. І в нас спосіб думання вільних людей. Колись давно ми десь долучилися до постання Києва, і, можливо, нам треба знову прийти, вже не як вікінги, а інакше. Думаю, Скандинавія може щось таке запропонувати Україні. Я не тільки про Данію, а й про Норвегію, Швецію. Насправді в нас дуже багато схожого, немає суто капіталістичного способу життя. У нас є дуже багато речей, які могли б бути корисними, щоб збудувати безпечне майбутнє в Україні.

Про допомогу українським солдатам. Я була тут, коли почався Майдан. Це було дивне відчуття. Ти міг сидіти їсти піцу, а через 20 м уже летіли кулі. Ніби відчинені двері в інший світ. Маю такий досвід із Лівану. Гуляла із сином, оглядала прекрасні руїни часів Римської імперії, а тут постріли. Відразу пригнула сина, і ми з вершини гори почали спускатися в долину. А там, виявляється, ізраїльтяни і «Хезболла» воюють. Можна було сидіти, їсти сандвіч і спостерігати війну… Коли я поїхала з України, ситуація тут погіршилася: захоплення Криму, війна, все дуже швидко, а тут багато людей, до яких я прив’язана. Мені зателефонував Роман Торговіцкій, який теж був на Майдані, він чув, що я щось таке роблю, і через два місяці ми запустили тренінг. Усе було хаотично, але ми впоралися. І багатьом людям справді допоміг перший тренінг. У нас з’явилося кілька потужних ветеранів-котренерів. Потім були другий, третій, на черзі четвертий і п’ятий. З ветеранами працюють команди «Побратими» і «Серце Воїна: Wounded Warrior Ukraine». Уже понад 1 тис. осіб охоплена проектами, і далі це розвиватиметься масштабніше. Зараз маємо команди, у яких є ветерани зі своїм досвідом і психологи та психотерапевти, які також здобули певну освіту й знають, про що потурбуватися в процесі.

Вилікуватися від війни. Найбільший виклик — солдати не хочуть говорити з психологами. І абсолютно не хочуть — із військовими психологами (у нас у Данії), бо бояться, що це зруйнує їхню кар’єру. На цьому й ґрунтувалася ідея моєї програми. Це спало мені на думку в Японії, де я проводила супервізію для нарко- та алкозалежних і багато дізналася про систему анонімних алкоголіків. Подумала, що дещо можна імплементувати в інші системи в суспільстві, коли один знає іншого, рівний рівному.

Тоді багато ветеранів вкорочували собі віку, а газети писали, мовляв, «у нас стільки всіляких пропозицій, чому ветерани ними не користаються?!». Я поспілкувалася з ветеранами із Балкан і почула: «Ми не хочемо говорити з психологами! Що вони знають? Думають, що можуть нас врятувати!». Ветерани дуже гостро відчували, що їх лікують як дітей, із жалістю. І я подумала: взяти солдатів, які теж мають ПТСР, але кращу внутрішню будову, допомогти їм із цим упоратися й одночасно дати певні навички, щоб вони надалі змогли допомагати іншим. Тих, кого не вдалося розкрити, не так багато. Знаю шляхи до кожного, маю певні переваги, розвинула цілу систему, з 22 років працювала в місцях, де точилися війни, була ув’язнена, підстрелена, порізана, мене катували. Є небагато речей, яких я не можу побачити в солдатах, знаючи цей момент: рівний рівному.

Як це працює?

Насамперед, коли працюєш із солдатом, треба говорити його мовою, маєш забути мову психолога. По-друге, для мене принципово навчати людей гідності й взаємозв’язку. І по-третє, основний посил — ти не хворий. У тебе нормальна реакція на ненормальну ситуацію, що знижує рівень страху. Наприклад, мати флешбеки дуже страшно, але якщо мати страх тих флешбеків, то це просто перевантажує. І якщо ти можеш про це так сказати, що люди зрозуміють, то неприємно, але ти не збожеволів. Нормальна, здорова реакція. Вже в такий спосіб ти зменшуєш страх. На початку тренінгу працюємо над тим, щоб зменшити страх і набудувати нові ресурси. Це й нові ресурси нашого тіла. Ветерани вчаться бути уважними до його сигналів, відстежувати інформацію, яка в ньому виникає.

Таким чином ми зміцнюємо контакт між ділянкою нашого мозку, у якій лежить наше тілесне его, з ділянкою, де лежить наш інтелект.

Я пояснюю це на дуже простій моделі триєдиного мозку. Мозок, звісно, набагато складніший, але коли навчаю бійців, то завжди думаю, як складні речі пояснити максимально просто. Отже, триєдиний мозок — мозок рептилії (рефлекси, інстинкти, які потрібні нам для виживання), мавпячий (наші тілесні відчуття, емоції, дуже добрі для тварин, які живуть у зграях, щоб зв’язуватись одне з одним, жити усім разом) і людський (наші здатності створювати та розвивати). Важливо, щоб усі частини мозку, а особливо мавпячий і людський, взаємодіяли, співпрацювали, бо вони є частиною твоєї персоналії. А мозок, де лежать твої інстинкти, — це не частина твоєї особистості, це частина твого виживання. І він не дуже спілкується з твоєю особистістю, може робити речі, які ти ніколи не зробив би. І цій частині мозку начхати на те, що думає твоя особистість. Єдине, на що не начхати, — як урятувати твоє життя. Особистість може це не сприймати, їй може це не подобатись, але така правда.

У моєму мозку мавпи є емоція страху, але я можу навчитися використовувати своє тіло й дихання. Особливо дихання, бо це не легені дихають, це розтягуються м’язи. Якщо дихаєш поверхнево, ти не здатний витримати багато страху в собі. І тоді він може перейти в жах, а жах ніхто не витримає, бо це глибокий, інстинктивний рівень. Я розповідаю людям, що є різниця між просто боятися, бути наляканим і бути нажаханим. Фішка в тому, щоб не втекти від страху чи позбутися його, це неможливо, навіть погано, але вміти втримувати, зберігати, ніби контейнерувати свій страх у контакті з іншою людиною. І тут тобі потрібне твоє тіло, щоб воно допомогло в цьому. Бо інакше впадеш у жах або заперечення страху. А якщо ти справді заперечуєш свій страх у страшній ситуації, отже, ти геть увесь в інстинктах. І люди, які на 100% нажахані, навіть не знають цього, не можуть відчути. Єдиний, хто не здатний бачити, що з ним не все добре, — це він сам. І що нам треба реально тренувати, то ось цей мавпячий мозок, емоційний інтелект, дуже прив’язаний до тіла, тоді ти можеш нормувати хімію у своєму тілі.

 Для тих, хто не може потрапити на тренінги. Коли в нас посттравматичний стрес, нам потрібна допомога! Ми не можемо вийти з цього наодинці. Крапка! Ти можеш бути кандидатом психологічних наук, але коли в тебе ПТСР, тобі потрібна допомога! Ти ж ніколи не скажеш лікарю, у якого загострився апендицит, щоб він сам себе оперував. Коли в нас ПТСР, ми себе виключаємо із суспільства, а суспільство виключає нас. І це взаємовиключення. Бо дехто каже: суспільство нас не хоче.

Ні! І ви не хочете!

Ніби виключаєте себе зі зграї, а ми все ж зграйні люди. Кожен, хто живе за межами, помирає. Може, не фізично, але психологічно. Якщо подивитися на суїциди серед данських ветеранів, то це люди, які виключили себе зі зграї: спершу «я не бажаю про це говорити», потім сім’ї від них віддаляються, далі вони помирають у своїй уяві й урешті вбивають себе. Тому важливо пояснювати людям: коли солдат повертається додому, це не значить, що він уже вдома. Щоб повернутися по-справжньому, можуть знадобитися роки. Люди часто запитують: що я можу робити вдома, наодинці, щоб з усім тим впоратися? Це неможливо.

Багато років тому я повернулася додому із Сомалі, де були війна й жахливий голод, сотні жінок і дітей помирали щодня. У повітрі весь час витав солодкавий запах смерті. Було страшно дивитися, як помирали діти, випускали останній подих, а мами тримали їх на руках і помирали разом із ними. Навіть не треба війни… Я майже три місяці в тому була. Потім прилітаю в Данію, приземляюся в аеропорту, де скрізь їжа, шмотки, всіляке барахло. Мені треба зустрітися з друзями в ресторані, і тут одна моя подруга почала скаржитися, що уряд вирішив підвищити на щось податки. І в мене просто істерична атака. Слава Богу, не прибила її, але з матюками кинула в неї крісло! Я щой­но приїхала з місця, де помирають люди, до однієї з найбагатших країн світу, і ти ще смієш скаржитись! Але вона там не була. Вона приїхала зі свого дому, зі своїми турботами. І тоді я стала віддалятися від друзів, засуджувати їх за те, що вони дурні. Але це, звісно, не так. Вони живуть із власними проблемами, а я приїхала з іншої частини світу й не могла цього витримувати. У той момент ти вже починаєш втрачати, бо бачиш тільки свою частину світу. Момент, коли можна стати фанатиком: тепер усі мають побачити дітей, які голодують в Африці, й нікому не дозволено ні про що інше говорити. Це така частина моєї травми. І це спосіб ізолюватися у власній країні. Те, що сталося з багатьма солдатами, які повернулися. Як ти можеш сидіти, їсти піцу і ржати, якщо люди там помирають? Це абсолютно те саме. Так і на Майдані було: тут ми сидимо снідаємо, а там помираємо.

Треба пам’ятати, що сім’ї, рідні яких воюють, живуть у постійному страху за них. Вони щодня дивляться телебачення, і їм здається, що кожної миті їхні близькі можуть загинути. Тому їм теж потрібна допомога. Переживши те, що далеко від норми, а вій­на — це саме те, ти вже ніколи не будеш тим, ким був. Ти змінюєшся. Замість того щоб применшити, принизити себе, треба прийняти в собі ту частину своєї історії, свою особистість, вирости завдяки посттравматичному стресу, а не зменшити себе. Це також означає, що і твоє оточення має тебе пізнати знову. «Привіт! Я твоя нова подружка! На вигляд я така сама, але вже не така. Познайомимося? Ходімо на побачення. Бо ти точно не такий самий після Майдану і війни, я впевнена в цьому». У тому, що я пережила, щось таке незвичне, що я маю переорієнтувати весь мій спосіб існування у світі. І мої тато, мама, дівчина, брат — усі повинні переорієнтуватися наново для мене. Це потребує часу й допомоги. Нам потрібен хтось, хто підтримав би й допоміг повернутися в зграю.

-----------------------------------------------

Дітте Марчер — директор Bodynamic International. Народилася 1959 року в Данії. Дочка засновниці бодинаміки Лісбет Марчер. Громадський діяч, правозахисник, тілесно орієнтований психотерапевт із багаторічним стажем, співавтор методики роботи з шоковою травмою та посттравматичною стресовою реакцією. Упродовж 20 років співпрацювала як психолог і спеціаліст із розв’язання конфліктів з миротворчими силами ООН, організацією «Лікарі без кордонів» на Близькому Сході, у Південній Америці, країнах колишньої Югославії та Африки. Заснувала реабілітаційну програму для військових, що потерпають від наслідків психологічних травм, отриманих під час бойових дій.

Джерело: tyzhden.ua

___________________________________________

"Життя після АТО" - це інтернет-ресурс з інформацією для тих, у чий дім прийшла війна, хто не стоїть осторонь біди і горя, і активно діє - захищає, допомагає адаптації до мирного життя ветеранів та родин військових.

Цей ресурс є в трьох видах, кожен з яких має свої переваги і можливості:

1) Група в facebook  "Життя після АТО (все для наших захисників)"

https://www.facebook.com/groups/1612637572351512/

У групі ми спілкуємося, задаємо питання по темі. Дописи типу "зрада" і "всьо пропало" затверджені не будуть.

2) Сторінка в facebook  "Життя після АТО"

https://www.facebook.com/LifeAfterAto/

Тут стрічка актуальних новин "без лірики". Треба зайти на сторінку і натиснути "Подобається" і "Бачити на початку".

3) Сайт "Життя після АТО"

http://life-after-ato.com.ua/

Для Вашої зручності всі актуальні новини по категоріях.

Опубліковано в категоріях: Комунікація після АТО | Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | Групи самодопомоги | Психологічна підтримка | НОВИНИ

Позначки: адаптація після війни | комунікація після АТО | психологічна допомога

На цю ж тему

24.04.2018 Всі відчувають страх в ту мить, коли можуть змінити свою долю...

24.04.2018 Коли наші мрії будуть сильніше наших страхів, вони почнуть збуватися

24.04.2018 Увага! Родинна реабілітація військових у Зарваниці вже у травні!

24.04.2018 Відбір команд на третій Всеукраїнський турнір зі спортивного боулінгу серед учасників АТО та волонтерів розпочато ("СУВІАТО")

23.04.2018 Лист солдату...

Ми в мережі facebook

Пошук

Додати інформацію

Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.

Допомогти проекту

Хочете допомогти проекту? На цій сторінці ви знайдете інформацію, як це зробити.