Магніт війни: боєць АТО розповів, чому навіть після пекла боїв і полону повернувся на передову
«Байдужість більшості мене настільки руйнувала, що краще було знову повернутися в зону АТО», — так виходець із Донбасу, а нині полтавець Анатолій Головченко пояснює, чому, пройшовши бойове хрещення й полон під час активної фази бойових дій у 2014-15 роках і звільнившись, він знову пішов на фронт і воював ще й у 2016-2017 роках.
«Нині часто говорять про посттравматичний синдром, або синдром війни. Справді, він існує, але його набуваєш тут, на «гражданці», коли повертаєшся із зони воєнного конфлікту й бачиш, що інші живуть так, як начебто в країні й немає збройного протистояння, — розмірковує 41-річний Анатолій Головченко. — Подібне було й зі мною. Так, ця війна незрозуміла, гібридна, але вона є. І я все ж таки очікував, що українці будуть більшими патріотами, дужче любитимуть свою країну — навіть при тих негараздах, які маємо, і при тій владі, з якою нам увесь час не щастить. Адже, за великим рахунком, усе залежить від нас».
Анатолій має дві вищі освіти — педагогічну й богословську. Зізнається: із радістю працював би в школі, він уміє ладити з дітьми.
Єдине, що його не влаштовує, — учительська зарплатня. Коли маєш піднімати на ноги власних дітей, тут уже не до думок про те, що тобі більше до душі.
А дітей в Анатолія двоє: старшому, Владиславу, — 13 років, а меншому, Святославу, — 6. Тож, закінчивши два виші, він працює промисловим альпіністом — утеплює фасади будинків — і планує з часом розпочати власну справу.
«Я не воював, а захищав свою Батьківщину»
До війни також працював на висоті — обслуговував із напарником вишки мобільного зв’язку. Мав пристойну зарплатню — в окремі місяці вона сягала й 12 тисяч гривень. Проте, коли 1 березня 2014 року тодішній виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов закликав чоловіків приходити до військкоматів і ставати на облік, Анатолій, не роздумуючи, покинув усе і став одним із тих, хто відгукнувся на заклик першим.
— Насправді я щиро не розумію чоловіків, які цього не зробили, — зізнається він. — Коли в країну прийшла війна, як можна сидіти вдома? Навіть коли в тебе діти, робота. У цьому, вважаю, проблема багатьох людей: ми стали настільки прагматичними, що іноді не можемо зрозуміти елементарних речей. Я пішов навіть не на війну. Завжди говорю, що не воював, а захищав свою Батьківщину. А якби ми тоді не пішли в зону АТО, то що б було? Страшно навіть уявити.
Анатолій Головченко перебрався до Полтави у 2000 році. А народився й виріс на Донбасі, у місті Ровеньки, що на Луганщині, він із багатодітної родини: троє сестер і брат, — молодші за нього. Коли в 1995 році сім’я переїхала на Полтавщину, у Толика саме розпочалась строкова служба в армії. А відслуживши, пішов працювати на шахту й лишився на Донбасі, адже там були друзі, квартира. Хлопець і не зчувся, як його по самі вуха затягнуло вуличне болото. Аби кардинально змінити своє життя, покинувши все, переїхав до Полтави, відкрив для себе Бога й почав відвідувати християнську євангелістську церкву.
— Коли 3 березня 2014 року ви прийшли до військкомату, вас розподілили...
— ...до штату військкомату, який у зв’язку з воєнним конфліктом розширювався. Близько двох місяців ми з Олександром Алієвим і Тарасом Синягівським там служили, оскільки ж були добровольцями, нас такий стан речей не влаштовував. Тож закінчилося все тим, що ми написали рапорти із настійним проханням відправити нас у зону бойових дій. Усього таких було 11 чоловік. 26 травня ми прибули на місце дислокації 24-го батальйону тероборони «Айдар», — розповідає про те, як розпочалася його воєнна епопея, Анатолій Головченко.
— Це був єдиний добровольчий батальйон, який підпорядковувався ЗСУ, хоч у ньому не було ні рот, ні взводів — тільки сотні, які сформувалися на Майдані. Ми ж, усі 11 полтавців, із різних причин на Майдані не були, а тому трималися свого гурту. Потім роззнайомилися з «афганською» сотнею (її очолював Пилип Слободенюк, котрий загинув у серпні 2014 року). Побачивши, що ми адекватні, відповідальні, байдужі до спиртного, «афганці» взяли нас під своє крило.
— Разом із вами в батальйоні «Айдар» опинилася й Надія Савченко — нині народний депутат України, яка прославилася суперечливими вчинками.
— Вона входила до 18-ї сотні. І оскільки ми не мали призначених командирів, ними ставали ті, хто володів яскраво вираженими лідерськими якостями. А Надію Бог ними якраз нагородив сповна. Вона хотіла нас, полтавців, забрати до себе і створити розвідувальну групу, — продовжує розповідь Анатолій Головченко. — Значно пізніше я перевівся з «Айдару» в 25-ту аеромобільну бригаду, і бійці, знаючи, що я потрапив у полон до сепаратистів одного дня з Надією Савченко, просили розповісти про неї (на той час вона була в російському полоні, і всі її ідеалізували). Я відповів: нічого не хочу розповідати, нехай вона лишається для вас героєм.
«Під час допиту сепаратисти хотіли відрізати мені ногу»
— А зараз можете розповісти, що ж сталося тоді, 17 червня 2014 року?
— Моя думка така: ми потрапили того дня у полон здебільшого через Надію Савченко. Почалося все з того, що вранці 17 червня приїхав комбат і повідомив: сепаратисти захопили двох наших розвідників, котрі нібито перебували на території гольф-клубу, що займала кілька кілометрів, неподалік від Веселої Гори Луганської області, а отже, потрібно їх звільнити. Олександр Алієв, Тарас Синягівський, Юрій Крижберський, я й інші полтавці — усього шестеро — сіли в автомобіль комбата й рушили в бік цього гольф-клубу. Дорогою наткнулися на сепаратистів, вони відкрили вогонь, зав’язався бій.
У цей час комбат двічі їздив за підкріпленням, за третьою ходкою привіз і Надію Савченко. Вона наказала всім відступити до позицій 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, що ми й зробили. Там перепочили, перезарядили зброю. А потім Савченко скомандувала: «П’ять чоловік із Полтави — на броню!». Разом із нами на танк сіла й сама, і ми знову висунулися вперед. Заїхавши на територію гольф-клубу, зачистили її, проте наших узятих у полон розвідників там не виявили. У цей час підійшла піхота зі 128-ї бригади в супроводі двох чи трьох БТРів. Надія зістрибнула на землю, а танк із нами помчав уперед, відірвавшись від колони піхоти, — ми ж на ту пору були ще недосвідченими вояками, а отже, сліпо підкорялися наказу. Так потрапили в засаду противника.
По танку стріляли з гранатомета, тож тільки дивом ніхто не загинув. Перший снаряд влучив у башту. Усіх нас посікло осколками. Поранених, контужених, нас і танкістів узяли в полон. Над одним із наших хлопців — Миколою Чепігою — там, на передовій, сепаратисти дуже знущалися і врешті-решт укоротили йому віку, — тяжко зітхає Анатолій Головченко.
— У вас була прострелена нога?
— Звідки ви це взяли? — дивується чоловік. — Зараз вгадаю. Очевидно, бачили відеоролик на «Ютубі», знятий сепаратистами, про те, що поранений у ногу нацгвардієць (себто я) покинутий на полі бою своїми ж. Насправді ж моя нога не була прострелена. Коли 17 червня мене привезли до Луганська, то одразу ж повели на допит, що тривав три години. Під час допиту сепаратисти хотіли відрізати мені ногу — вставили в неї ніж і почали «пиляти». У цей час я знепритомнів. На відео ж вони перебинтовують мою ногу, нібито в мене вогнепальне поранення і я покинутий своїми, а вони мене підібрали й надають першу допомогу.
— Чому на війні люди нерідко втрачають людську подобу, чому в них проявляється якась ну просто звіряча сутність?
— Думаю, в людях це є завжди, — зауважує Анатолій. — Усе залежить від рівня моралі, уміння чи невміння співчувати іншим. Як правило, ті, хто не вірить у Бога, бояться закону, іще чогось. На війні ж можна робити все, що завгодно, й при цьому не бути покараним. Тож скрізь, де є воєнні конфлікти, відбуваються просто жахливі речі: люди відчувають відсутність меж і проявляють свою справжню суть.
31 день учасник АТО провів у полоні. Зізнається: то були нескінченно довгі дні. Оскільки він був з «Айдару» (а до добровольчих батальйонів у сепаратистів особливе ставлення), то спочатку бійця тримали в одиночній камері. А тижнів через два до його камери кинули викладача історії України Луганського університету, голову обласного об’єднання «Просвіти» Володимира Семистягу, котрого також вважали важливою персоною. Відтоді вони ділили всі тяготи полону вдвох — лише зрідка ненадовго до них підсаджували іще когось.
— Володимир Семистяга пригадує, що то була камера без вікон, де горіла одна-єдина лампочка.
— Там стояли такі дебелі цегляні гаражі, в одному з них ми й сиділи. А десь тижня за півтора до мого обміну нас перевели до підвалу колишнього офісу одного з енергетичних магнатів Луганщини — там умови були дещо кращими, ми могли бачити світ крізь єдине вузеньке віконце.
«Дізнавшись, що я «айдарівець», не вірили, що вийду з полону»
— Увесь цей час вам не надавали медичної допомоги?
— Коли нас узяли на передовій, у мене було осколкове поранення голови. До того ж сепаратисти ще добряче постаралися: і ножами різали, і прикладами били. Тож моя голова була вся закривавлена. Коли мене привезли до Луганська, то дівчина Катя, котра виконувала функції санітарки, перев’язала її. А вже через годину мене повели на допит, який, як уже говорив, проводили досить жорстоко. Потім упродовж трьох днів я перебував у тому приміщенні, де мене допитували, — приходив до тями. І тоді ж щодня приходила та дівчина Катя й робила ін’єкції, як вона пояснювала, від зараження крові. До того ж ще й годували більш-менш непогано — приносили навіть гарячий суп і чай. Коли ж перевели до гаража, будь-яку медичну допомогу припинили, а їсти давали раз на добу — десь о 22-й годині.
Тож тепер Анатолій Головченко добре знає, як воно бути голодним. Коли на разовій тарілці приносили трохи каші з двома шматочками хліба, він старався один шматочок приберегти на ранок, аби потім хоча б щось вкинути до рота. Коли ж підсадили Володимира Семистягу, у того розпочалися проблеми зі шлунком, а жодних медикаментів в’язням не давали. У результаті Володимир Федорович не міг їсти, а тому свій хліб віддавав співкамернику. Відтак Анатолію стало набагато легше: він міг хоча б трохи обдурити голод. Дякувати Богу, постійно стояло відро з водою, тож пити можна було вдосталь. Відрадно, що «айдарівця» більше не катували. Натомість Володимира Семистягу час від часу допитували, а в процесі й цигарками припалювали, і надягали на голову протигаз, перекриваючи при цьому доступ повітря.
— Наскільки мені відомо, Володимиру Федоровичу вдалося втекти.
— Так, він утік. Вийшло так, що сепаратисти повезли комусь продукти, що відволікло увагу від бранця, і той, скориставшись моментом, зник. Потім, перш ніж перебратися до Києва, він якийсь час винаймав квартиру в Полтаві, тож ми з ним зустрічалися. Іще в гаражі, в якому сиділи, був душник невеликих розмірів, але з моєю худорлявістю, думаю, через нього можна було б пролізти. Тож і я міг би втекти — багато разів думав про це, — ворушить Анатолій важкі спогади. — Але душник був під самісінькою стелею, а її висота перевищувала три метри, тому без допомоги Володимира Семистяги не обійшовся б. Але, якби я звідти вибрався, не маю жодного сумніву, що Володимира Федоровича «закатали» б у бетон.
— Інформацію про те, що ви перебуваєте в полоні, підтвердила журналістка, котра також побувала там?
—Так, журналістка Анастасія Станко з «Громадського» ТБ, — підтверджує Анатолій. — Її разом з оператором Іллею (прізвища не пам’ятаю) привезли десь наприкінці червня. Річ у тім, що хтось із сепаратистів із непідконтрольної Україні території пообіцяв їм дати інтерв’ю, і вони, по своїй наївності, приїхали до окупованого Луганська, де й потрапили в полон, хоч пробули в ньому недовго. Коли молодих людей посадили в підвал, мене привели до них, аби дав інтерв’ю — розповів, як тут зі мною поводяться. Звичайно ж, при цьому були присутні сепаратисти. Зрозуміло, я не міг повідати про всі «принади» полону — проявляти героїзм у такій ситуації було просто нерозумно.
А потім сепаратисти пішли і, схоже, на якийсь час про мене забули. Бо провів із журналісткою й оператором цілу ніч і півдня. Попросив у них годинник і відтоді міг хоча б орієнтуватися в часі. А ще Ілля віддав мені свій старий мобільний телефон-«розкладушку» — дуже йому за це вдячний. Звісно, я постійно ховав той телефон. Але завдяки йому міг нарешті есемесками спілкуватися з дружиною Оленою — таким чином, чисто морально стало набагато легше. Лєна дуже багато для мене зробила — на всіх рівнях порушувала питання про моє звільнення. І увесь час мені повідомляла, де була, з ким говорила й хто пообіцяв посприяти, тобто вселяла в мене надію...
Хоч багато хто, дізнавшись, що я «айдарівець», робив висновок: малоймовірно, що вийду з полону. Витягнути мене пообіцяв керівник Центру звільнення військовополонених Володимир Рубан, на якого вийшла моя сестра Світлана, і, на щастя, йому це вдалося. Мене і ще трьох наших бійців, котрі також перебували в полоні, він забрав у Луганську. Відтоді як усі ми, полтавці, потрапили в полон, з єдиним Олександром Алієвим я ще був у Луганську. Коли нас привезли разом із ним, він був непритомний — мав тяжке поранення, до того ж на передовій сепаратисти його жорстоко побили. Після прибуття до Луганська Сашка одразу ж відправили до лікарні. Так більше нікого з наших хлопців не бачив. І тільки звільнившись із полону, дізнався, що всі вони, крім Миколи Чепіги, живі.
«Вдруге в АТО було страшніше, бо вже знав, що таке війна»
До Полтави Анатолія привезли на своїй автівці волонтери, яких вдалося знайти Олені. Понад два місяці він лікувався в шпиталі, а в жовтні знову повернувся в «Айдар». Зізнається: пропонували списати, проте він категорично відмовився. Для нього це було неприйнятно, адже в лавах «Айдару» були й зовсім молоді хлопці та дівчата — вони повноцінно воювали, не боялися. І Анатолій вважає їх набагато хоробрішими за тих дорослих чоловіків, які знайшли причину, щоб не піти на війну. Невдовзі з «Айдару» боєць перевівся до 25-ї аеромобільної бригади — у її складі ніс службу під Горлівкою. Демобілізувавшись у 2015 році, у 2016-му знову подався в зону АТО й цього разу потрапив до 131-го окремого розвідувального батальйону. Не втримуюся, аби не запитати, чому йому знов не сиділося вдома.
— Знаєте, є запитання, на які сам собі не можеш дати чіткої відповіді, — сумно посміхається мій співрозмовник. — Не знаю, чому. Мабуть, тому, що воєнні дії на Донбасі тривають. До того ж ота байдужість більшості, котра живе так, ніби в країні не відбувається війна, мене настільки руйнувала, що краще було повернутися в зону АТО.
Звичайно, за словами Анатолія Головченка, це вже була інша, більш спокійна, окопна війна. І хоч він, будучи розвідником, постійно перебував на передовій, у «сірій» зоні, проте таких масштабних бойових дій, як у 2014—2015 роках, уже не було. Анатолій вважає, що така війна, мабуть, усе ж таки гірша, бо розслабляє й деморалізує вояків. Переключитися ж із війни на мирне життя йому й досі, зізнається, нелегко.
— Мені допомагає триматися віра в Бога, — запевняє. — Олександр Алієв знайшов себе в тому, що допомагає АТОвцям справлятися з багатьма проблемами, що постають перед ними, Тарас Синягівський ударився в політику — вступив до лав всеукраїнського об’єднання «Свобода», став місцевим депутатом. Зустрічаємося, однак не так часто. І, якщо відверто, не надто вірю в побратимську дружбу. Багато хто настільки наївний, що гадає: якщо він півроку разом із кимось воював, то після цього вони лишаться друзями на все життя. Насправді це не так. Не можна дружити з усіма. Хоч завджи знаходжу спільну мову з тими людьми, котрі пішли на фронт у найтяжчий період протистояння, бо вони довели, що за Батьківщину готові пожертвувати собою. А тих, хто прийшов у зону АТО, коли вже почалася окопна війна, мені мимоволі хочеться запитати: а де ж ви були в 2014 році? Не знаю, можливо, став жорстоким. Але я й не говорю, що війна на мене ніяк не вплинула.
Звичайно ж, я повернувся з фронту іншим. У 2016—2017 роках ми майже рік провели в «сірій» зоні — в різний час нас налічувалося від шести до 20 вояків. За бажання, всіх можна було ліквідувати без жодного пострілу. Ми жили в постійній напрузі та ще й певні завдання виконували. Я тоді був виконувачем обов’язків командира взводу. І коли багато хто з хлопців запитував: чому, мовляв, ми тут стоїмо, якщо справа — відкрита місцевість, відтак сепаратисти можуть запросто нас оточити, я їх заспокоював, що, за необхідності, нас прикриють. А коли мої доводи закінчувалися, говорив: ти ж знав, куди йшов, розумів, що, прийшовши сюди, будеш убивати й що тебе також можуть убити, так чому ж тепер плачешся?
— Можете пригадати ситуацію, яка найбільше закарбувалася в пам’яті?
Для мене найстрашніший момент був у минулому році. Нашу розвідгрупу обстріляв противник, ми відкрили вогонь у відповідь. А в цей час між нами й сепаратистами опинився дорослий чоловік із хлопчиною років семи. У того чолов’яги, очевидно, був ступор, бо наші хлопці кричали йому: «Лягай!», навколо свистіли кулі, а він ішов, закриваючи дитину собою...
— Кажуть, не буває хорошого й поганого досвіду — є просто досвід. І все ж як багато іноді віддав би за те, аби не мати в житті такого негативного досвіду. — Кажуть, не буває хорошого й поганого досвіду — є просто досвід. І все ж як багато іноді віддав би за те, аби не мати в житті такого негативного досвіду.
— Коли йшов у зону АТО вдруге, мені було набагато страшніше, бо вже знав, що таке війна. І дуже боявся, — відверто говорить чоловік. — Але якби цього не зробив, то навряд чи себе поважав би. І коли через багато років мої онуки вивчатимуть у школі цю російсько-українську війну й запитають, де в цей час був я, зможу зі спокійною совістю відповісти: зі зброєю в руках захищав Батьківщину.
Ганна ЯРОШЕНКО
Джерело:
___________________________________________
Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ | Діючим військовим
Позначки: адаптація після війни | психологічна допомога | про нашу армію | наслідки війни
На цю ж тему
4.08.2021 Війна змінює життя - інтерв'ю з волонтеркою Тетяною Фреїшин, дружиною військовослужбовця
4.08.2021 Подбай про себе – франківський Карітас розпочинає реабілітацію для ветеранів та ветеранок АТО / ООС
5.03.2021 9 порад для простішого повернення з війни в сім’ю
20.10.2020 Я точно впевнений, що не даремно воював...
18.10.2020 Як допомогти військовому повернутися з війни додому
Пошук
Останні дописи
Додати інформацію
Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.