24.07.2018
987

Магніт війни: боєць ато розповів, чому навіть після пекла боїв і полону повернувся на передову

Фото: umoloda.kiev.ua

«Байдужість більшості мене настільки руйнувала, що краще було знову повернутися в зону АТО», — так виходець із Донбасу, а нині полтавець Анатолій Головченко пояснює, чому, пройшовши бойове хрещення й полон під час активної фази бойових дій у 2014-15 роках і звільнившись, він знову пішов на фронт і воював ще й у 2016-2017 роках. 

«Нині часто говорять про посттравматичний синдром, або синдром війни. Справді, він існує, але його набуваєш тут, на «гражданці», коли повертаєшся із зони воєнного конфлікту й бачиш, що інші живуть так, як начебто в країні й немає збройного протистояння, — розмірковує 41-річний Анатолій Головченко. — Подібне було й зі мною. Так, ця війна незрозуміла, гібридна, але вона є. І я все ж таки очікував, що українці будуть більшими патріотами, дужче любитимуть свою країну — навіть при тих негараздах, які маємо, і при тій владі, з якою нам увесь час не щастить. Адже, за великим рахунком, усе залежить від нас». 

Анатолій має дві вищі освіти — педагогічну й богословську. Зізнається: із радістю працював би в школі, він уміє ладити з дітьми.

Єдине, що його не влаштовує, — учительська зарплатня. Коли маєш піднімати на ноги власних дітей, тут уже не до думок про те, що тобі більше до душі.

А дітей в Анатолія двоє: старшому, Владиславу, — 13 років, а меншому, Святославу, — 6. Тож, закінчивши два виші, він працює промисловим альпіністом — утеплює фасади будинків — і планує з часом розпочати власну справу. 

«Я не воював, а захищав свою Батьківщину»

До війни також працював на висоті — обслуговував із напарником вишки мобільного зв’язку. Мав пристойну зарплатню — в окремі місяці вона сягала й 12 тисяч гривень. Проте, коли 1 березня 2014 року тодішній виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов закликав чоловіків приходити до військкоматів і ставати на облік, Анатолій, не роздумуючи, покинув усе і став одним із тих, хто відгукнувся на заклик першим.

 — Насправді я щиро не розумію чоловіків, які цього не зробили, — зізнається він. — Коли в країну прийшла війна, як можна сидіти вдома? Навіть коли в тебе діти, робота. У цьо­му, вважаю, проблема багатьох людей: ми стали настільки прагматичними, що іноді не можемо зрозуміти елементарних речей. Я пішов навіть не на війну. Завжди говорю, що не воював, а захищав свою Батьківщину. А якби ми тоді не пішли в зону АТО, то що б було? Страшно навіть уявити.

 Анатолій Головченко перебрався до Полтави у 2000 році. А народився й виріс на Донбасі, у місті Ровеньки, що на Луганщині, він із багатодітної родини: троє сестер і брат, — молодші за нього. Коли в 1995 році сім’я переїхала на Полтавщину, у Толика саме розпочалась строкова служба в армії. А відслуживши, пішов працювати на шахту й лишився на Донбасі, адже там були друзі, квартира. Хлопець і не зчувся, як його по самі вуха затягнуло вуличне болото. Аби кардинально змінити своє життя, покинувши все, переїхав до Полтави, відкрив для себе Бога й почав відвідувати християнську євангелістську церкву.

 — Коли 3 березня 2014 року ви прийшли до військкомату, вас розподілили... 

 — ...до штату військкомату, який у зв’язку з воєнним конфліктом розширювався. Близько двох місяців ми з Олександром Алієвим і Тарасом Синягівським там служили, оскільки ж  були добровольцями, нас такий стан речей не влаштовував. Тож закінчилося все тим, що ми написали рапорти із настійним проханням відправити нас у зону бойових дій. Усього таких було 11 чоловік. 26 травня ми прибули на місце дислокації 24-го батальйону тероборони «Айдар», — розповідає про те, як розпочалася його воєнна епопея, Анатолій Головченко.

 — Це був єдиний добровольчий батальйон, який підпорядковувався ЗСУ, хоч у ньому не було ні рот, ні взводів — тільки сотні, які сформувалися на Майдані. Ми ж, усі 11 полтавців, із різних причин на Майдані не були, а тому трималися свого гурту. Потім роззнайомилися з «афганською» сотнею (її очолював Пилип Слободенюк, котрий загинув у серпні 2014 року). Побачивши, що ми адекватні, відповідальні, байдужі до спиртного, «афганці» взяли нас під своє крило. 

 — Разом із вами в батальйоні «Айдар» опинилася й Надія Савченко — нині народний депутат України, яка прославилася суперечливими вчинками. 

 — Вона входила до 18-ї сотні. І оскільки ми не мали призначених командирів, ними ставали ті, хто володів яскраво вираженими лідерськими якостями. А Надію Бог ними якраз нагородив сповна. Вона хотіла нас, полтавців, забрати до себе і створити розвідувальну групу, — продовжує розповідь Анатолій Головченко. — Значно пізніше я перевівся з «Айдару» в 25-ту аеромобільну бригаду, і бійці, знаючи, що я потрапив у полон до сепаратистів одного дня з Надією Савченко, просили розповісти про неї (на той час вона була в російському полоні, і всі її ідеалізували). Я відповів: нічого не хочу розповідати, нехай вона лишається для вас героєм. 

«Під час допиту сепаратисти хотіли відрізати мені ногу»

— А зараз можете розповісти, що ж сталося тоді, 17 червня 2014 року? 

 — Моя думка така: ми потрапили того дня у полон здебільшого через Надію Савченко. Почалося все з того, що вранці 17 червня приїхав комбат і повідомив: сепаратисти захопили двох наших розвідників, котрі нібито перебували на території гольф-клубу, що займала кілька кілометрів, неподалік від Веселої Гори Луганської області, а отже, потрібно їх звільнити. Олександр Алієв, Тарас Синягівський, Юрій Крижберський, я й інші полтавці — усього шестеро — сіли в автомобіль комбата й рушили в бік цього гольф-клубу. Дорогою наткнулися на сепаратистів, вони відкрили вогонь, зав’язався бій.

 У цей час комбат двічі їздив за підкріпленням, за третьою ходкою привіз і Надію Савченко. Вона наказала всім відступити до позицій 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, що ми й зробили. Там перепочили, перезарядили зброю. А потім Савченко скомандувала: «П’ять чоловік із Полтави — на броню!». Разом із нами на танк сіла й сама, і ми знову висунулися вперед. Заїхавши на територію гольф-клубу, зачистили її, проте наших узятих у полон розвідників там не виявили. У цей час підійшла піхота зі 128-ї бригади в супроводі двох чи трьох БТРів. Надія зістрибнула на землю, а танк із нами помчав уперед, відірвавшись від колони піхоти, — ми ж на ту пору були ще недосвідченими вояками, а отже, сліпо підкорялися наказу. Так потрапили в засаду противника.

 По танку стріляли з гранатомета, тож тільки дивом ніхто не загинув. Перший снаряд влучив у башту. Усіх нас посікло осколками. Поранених, контужених, нас і танкістів узяли в полон. Над одним із наших хлопців — Миколою Чепігою — там, на передовій, сепаратисти дуже знущалися і врешті-решт укоротили йому віку, — тяжко зітхає Анатолій Головченко. 

 — У вас була прострелена нога? 

 — Звідки ви це взяли? — дивується чоловік. — Зараз вгадаю. Очевидно, бачили відеоролик на «Ютубі», знятий сепаратистами, про те, що поранений у ногу нацгвардієць (себто я) покинутий на полі бою своїми ж. Насправді ж моя нога не була прострелена. Коли 17 червня мене привезли до Луганська, то одразу ж повели на допит, що тривав три години. Під час допиту сепаратисти хотіли відрізати мені ногу — вставили в неї ніж і почали «пиляти». У цей час я знепритомнів. На відео ж вони перебинтовують мою ногу, нібито в мене вогнепальне поранення і я покинутий своїми, а вони мене підібрали й надають першу допомогу.

 — Чому на війні люди нерідко втрачають людську подобу, чому в них проявляється якась ну просто звіряча сутність? 

 — Думаю, в людях це є завжди, — зауважує Анатолій. — Усе залежить від рівня моралі, уміння чи невміння співчувати іншим. Як правило, ті, хто не вірить у Бога, бояться закону, іще чогось. На війні ж можна робити все, що завгодно, й при цьому не бути покараним. Тож скрізь, де є воєнні конфлікти, відбуваються просто жахливі речі: люди відчувають відсутність меж і проявляють свою справжню суть.

 31 день учасник АТО провів у полоні. Зізнається: то були нескінченно довгі дні. Оскільки він був з «Айдару» (а до добровольчих батальйонів у сепаратистів особливе ставлення), то спочатку бійця тримали в одиночній камері. А тижнів через два до його камери кинули викладача історії України Луганського університету, голову обласного об’єднання «Просвіти» Володимира Семистягу, котрого також вважали важливою персоною. Відтоді вони ділили всі тяготи полону вдвох — лише зрідка ненадовго до них підсаджували іще когось. 

 — Володимир Семистяга пригадує, що то була камера без вікон, де горіла одна-єдина лампочка. 

 — Там стояли такі дебелі цегляні гаражі, в одному з них ми й сиділи. А десь тижня за півтора до мого обміну нас перевели до підвалу колишнього офісу одного з енергетичних магнатів Луганщини — там умови були дещо кращими, ми могли бачити світ крізь єдине вузеньке віконце. 

«Дізнавшись, що я «айдарівець», не вірили, що вийду з полону»

— Увесь цей час вам не надавали медичної допомоги? 

 — Коли нас узяли на передовій, у мене було осколкове поранення голови. До того ж сепаратисти ще добряче постаралися: і ножами різали, і прикладами били. Тож моя голова була вся закривавлена. Коли мене привезли до Луганська, то дівчина Катя, котра виконувала функції санітарки, перев’язала її. А вже через годину мене повели на допит, який, як уже говорив, проводили досить жорстоко. Потім упродовж трьох днів я перебував у тому приміщенні, де мене допитували, — приходив до тями. І тоді ж щодня приходила та дівчина Катя й робила ін’єкції, як вона пояснювала, від зараження крові. До того ж ще й годували більш-менш непогано — приносили навіть гарячий суп і чай. Коли ж перевели до гаража, будь-яку медичну допомогу припинили, а їсти давали раз на добу — десь о 22-й годині. 

 Тож тепер Анатолій Головченко добре знає, як воно бути голодним. Коли на разовій тарілці приносили трохи каші з двома шматочками хліба, він старався один шматочок приберегти на ранок, аби потім хоча б щось вкинути до рота. Коли ж підсадили Володимира Семистягу, у того розпочалися проблеми зі шлунком, а жодних медикаментів в’язням не давали. У результаті Володимир Федорович не міг їсти, а тому свій хліб віддавав співкамернику. Відтак Анатолію стало набагато легше: він міг хоча б трохи обдурити голод. Дякувати Богу, постійно стояло відро з водою, тож пити можна було вдосталь. Відрадно, що «айдарівця» більше не катували. Натомість Володимира Семистягу час від часу допитували, а в процесі й цигарками припалювали, і надягали на голову протигаз, перекриваючи при цьому доступ повітря.

 — Наскільки мені відомо, Володимиру Федоровичу вдалося втекти. 

 — Так, він утік. Вийшло так, що сепаратисти повезли комусь продукти, що відволікло увагу від бранця, і той, скориставшись моментом, зник. Потім, перш ніж перебратися до Києва, він якийсь час винаймав квартиру в Полтаві, тож ми з ним зустрічалися. Іще в гаражі, в якому сиділи, був душник невеликих розмірів, але з моєю худорлявістю, думаю, через нього можна було б пролізти. Тож і я міг би втекти — багато разів думав про це, — ворушить Анатолій важкі спогади. — Але душник був під самісінькою стелею, а її висота перевищувала три метри, тому без допомоги Володимира Семистяги не обійшовся б. Але, якби я звідти вибрався, не маю жодного сумніву, що Володимира Федоровича «закатали» б у бетон. 

— Інформацію про те, що ви перебуваєте в полоні, підтвердила журналістка, котра також побувала там? 

 —Так, журналістка Анастасія Станко з «Громадського» ТБ, — підтверджує Анатолій. — Її разом з оператором Іллею (прізвища не пам’ятаю) привезли десь наприкінці червня. Річ у тім, що хтось із сепаратистів із непідконтрольної Україні території пообіцяв їм дати інтерв’ю, і вони, по своїй наївності, приїхали до окупованого Луганська, де й потрапили в полон, хоч пробули в ньому недовго. Коли молодих людей посадили в підвал, мене привели до них, аби дав інтерв’ю — розповів, як тут зі мною поводяться. Звичайно ж, при цьому були присутні сепаратисти. Зрозуміло, я не міг повідати про всі «принади» полону — проявляти героїзм у такій ситуації було просто нерозумно.

 А потім сепаратисти пішли і, схоже, на якийсь час про мене забули. Бо провів із журналісткою й оператором цілу ніч і півдня. Попросив у них годинник і відтоді міг хоча б орієнтуватися в часі. А ще Ілля віддав мені свій старий мобільний телефон-«розкладушку» — дуже йому за це вдячний. Звісно, я постійно ховав той телефон. Але завдяки йому міг нарешті есемесками спілкуватися з дружиною Оленою — таким чином, чисто морально стало набагато легше. Лєна дуже багато для мене зробила — на всіх рівнях порушувала питання про моє звільнення. І увесь час мені повідомляла, де була, з ким говорила й хто пообіцяв посприяти, тобто вселяла в мене надію...

 Хоч багато хто, дізнавшись, що я «айдарівець», робив висновок: малоймовірно, що вийду з полону. Витягнути мене пообіцяв керівник Центру звільнення військовополонених Володимир Рубан, на якого вийшла моя сестра Світлана, і, на щастя, йому це вдалося. Мене і ще трьох наших бійців, котрі також перебували в полоні, він забрав у Луганську. Відтоді як усі ми, полтавці, потрапили в полон, з єдиним Олександром Алієвим я ще був у Луганську. Коли нас привезли разом із ним, він був непритомний — мав тяжке поранення, до того ж на передовій сепаратисти його жорстоко побили. Після прибуття до Луганська Сашка одразу ж відправили до лікарні. Так більше нікого з наших хлопців не бачив. І тільки звільнившись із полону, дізнався, що всі вони, крім Миколи Чепіги, живі.

«Вдруге в АТО було страшніше, бо вже знав, що таке війна»

До Полтави Анатолія привезли на своїй автівці волонтери, яких вдалося знайти Олені. Понад два місяці він лікувався в шпиталі, а в жовтні знову повернувся в «Айдар». Зізнається: пропонували списати, проте він категорично відмовився. Для нього це було неприйнятно, адже в лавах «Айдару» були й зов­сім молоді хлопці та дівчата — вони повноцінно воювали, не боялися. І Анатолій вважає їх набагато хоробрішими за тих дорослих чоловіків, які знайшли причину, щоб не піти на війну. Невдовзі з «Айдару» боєць перевівся до 25-ї аеромобільної бригади — у її складі ніс службу під Горлівкою. Демобілізувавшись у 2015 році, у 2016-му знову подався в зону АТО й цього разу потрапив до 131-го окремого розвідувального батальйону. Не втримуюся, аби не запитати, чому йому знов не сиділося вдома. 

 — Знаєте, є запитання, на які сам собі не можеш дати чіткої відповіді, — сумно посміхається мій співрозмовник. — Не знаю, чому. Мабуть, тому, що воєнні дії на Донбасі тривають. До того ж ота байдужість більшості, котра живе так, ніби в країні не відбувається війна, мене настільки руйнувала, що краще було повернутися в зону АТО.

Звичайно, за словами Анатолія Головченка, це вже була інша, більш спокійна, окопна війна. І хоч він, будучи розвідником, постійно перебував на передовій, у «сірій» зоні, проте таких масштабних бойових дій, як у 2014—2015 роках, уже не було. Анатолій вважає, що така війна, мабуть, усе ж таки гірша, бо розслабляє й деморалізує вояків. Переключитися ж із війни на мирне життя йому й досі, зізнається, нелегко. 

 — Мені допомагає триматися віра в Бога, — запевняє. — Олександр Алієв знайшов себе в тому, що допомагає АТОвцям справлятися з багатьма проблемами, що постають перед ними, Тарас Синягівський ударився в політику — вступив до лав всеукраїнського об’єднання «Свобода», став місцевим депутатом. Зустрічаємося, однак не так часто. І, якщо відверто, не надто вірю в побратимську дружбу. Багато хто настільки наївний, що гадає: якщо він півроку разом із кимось воював, то після цього вони лишаться друзями на все життя. Насправді це  не так. Не можна дружити з усіма. Хоч завджи знахо­джу спільну мову з тими людьми, котрі пішли на фронт у найтяжчий період протистояння, бо вони довели, що за Батьківщину готові пожертвувати собою. А тих, хто прийшов у зону АТО, коли вже почалася окопна війна, мені мимоволі хочеться запитати: а де ж ви були в 2014 році? Не знаю, можливо, став жорстоким. Але я й не говорю, що війна на мене ніяк не вплинула.

 Звичайно ж, я повернувся з фронту іншим. У 2016—2017 роках ми майже рік провели в «сірій» зоні — в різний час нас налічувалося від шести до 20 вояків. За бажання, всіх можна було ліквідувати без жодного пострілу. Ми жили в постійній напрузі та ще й певні завдання виконували. Я тоді був виконувачем обов’язків командира взводу. І коли багато хто з хлопців запитував: чому, мовляв, ми тут стоїмо, якщо справа — відкрита місцевість, відтак сепаратисти можуть запросто нас оточити, я їх заспокоював, що, за необхідності, нас прикриють. А коли мої доводи закінчувалися, говорив: ти ж знав, куди йшов, розумів, що, прийшовши сюди, будеш убивати й що тебе також можуть убити, так чому ж тепер плачешся? 

 — Можете пригадати ситуацію, яка найбільше закарбувалася в пам’яті? 

 Для мене найстрашніший момент був у минулому році. Нашу розвідгрупу обстріляв противник, ми відкрили вогонь у відповідь. А в цей час між нами й сепаратистами опинився дорослий чоловік із хлопчиною років семи. У того чолов’яги, очевидно, був ступор, бо наші хлопці кричали йому: «Лягай!», навколо свистіли кулі, а він ішов, закриваючи дитину собою... 

 — Кажуть, не буває хорошого й поганого досвіду — є просто досвід. І все ж як багато іноді віддав би за те, аби не мати в житті такого негативного досвіду. — Кажуть, не буває хорошого й поганого досвіду — є просто досвід. І все ж як багато іноді віддав би за те, аби не мати в житті такого негативного досвіду. 

 — Коли йшов у зону АТО вдруге, мені було набагато страшніше, бо вже знав, що таке війна. І дуже боявся, — відверто говорить чоловік. — Але якби цього не зробив, то навряд чи себе поважав би. І коли через багато років мої онуки вивчатимуть у школі цю російсько-українську війну й запитають, де в цей час був я, зможу зі спокійною совістю відповісти: зі зброєю в руках захищав Батьківщину.

Ганна ЯРОШЕНКО 

Джерело: umoloda.kiev.ua

___________________________________________

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції адміністратора сайту.

Більше інформації - в групі "Життя після АТО (все для наших захисників)"

Дякуємо нашим Воїнам за захист!
Бажаємо успіхів і всіляких гараздів!



Опубліковано в категоріях: Комунікація після АТО | Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ | Різне | Про нашу армію | "Спецефекти" після війни

Позначки: адаптація після війни | психологічна допомога | про нашу армію | АТО

На цю ж тему

18.11.2018 Чи можна осучаснити поліграфічні послуги? Історія бійця АТО, який започаткував онлайн-поліграфію "Colour Ukrainian Print" (м. Дніпро)

28.10.2018 Важливість підтримки сім’ї учасників АТО

28.10.2018 Що допомагає військовому після повернення додому?

28.10.2018 Вправи для релаксації та нормалізації самопочуття

28.10.2018 Кто сказал, что я глухонемой... (Стих)

Ми в мережі Facebook

Пошук

Додати інформацію

Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.