11.04.2020
431

«Де тато дівся?», або Як війна змінює дітей

Фото: Галицький кореспондент

Автор: Галицький Кореспондент

Кажуть, що ці діти швидко дорослішають. І ще вони дуже не люблять фразу на кшталт «Все буде добре», адже точно знають – може і не бути. Одного разу їхні тати пішли на війну, дехто там уже п’ятий рік. І їхні діти переживають це по-різному: хтось хворіє або злиться, інші вирішують обрати військову професію, хтось плаче в подушку і стає сильнішим, а для декого тема війни стає табу.

«Я хочу, щоб він обійняв»

Коли батько калушанки Софії Соколовської пішов на війну, її стовідсотковий зір почав стрімко падати. На той час дівчинці було 9 років. Медики ніяк не могли зрозуміти, чому дитина перестала добре бачити. Софія лікувалася, і через рік і місяць – коли тато повернувся додому – зір унормувався. Нічого дивного – звичайна психосоматика. Софія так боляче переживала тимчасову втрату батька, що зреагували оченята.

Й досі дівчинці важко згадувати той період життя, мимоволі з’являються сльози. Терміново кличемо до кімнати непосидющого песика Джасіка – аби трохи розрядив атмосферу. Потішне собаченя із кумедною зачіскою на голові, мов дзиґа, крутиться навколо і ластиться, аби бодай хтось почухав йому пузо.

«Спершу мама сказала, що тато поїхав у справах, – говорить сестра Софії, 15-річна Настя. – Але я відчувала, що тут щось не так. Пам’ятаю, я лежала хвора на ліжку і прямо запитала: «Мамо, розказуй правду – де тато дівся?» І аж тоді ми дізналися, що він на війні. І я дуже сильно розплакалася».

Настя каже, якби з самого початку знала всю правду, то ніколи б не відпустила батька на фронт, адже звідти можна не повернутися додому.


16-літня франківка Уляна Процька чотири роки поспіль святкує свій день народження без тата. Найгірше те, що вже навіть звикла до цього. Особливо важко дівчині, коли залишається сама вдома. Тоді Уляна рятується веселою музикою. «Мені дуже бракує татової підтримки, – каже дівчина. – Так, ми постійно говоримо по телефону, але я хочу, щоб він обійняв, поцілував. До війни ми разом робили мої домашні завдання, дивилися фільми про тварин. Ми все робили разом. А тепер…» 

Франківка Олеся Дунець стала замкнутою після того, як тато пішов служити. Дуже боялася лишатися на самоті. Дівчинка навіть мала кілька терапевтичних розмов із психологом. Все минулося, коли запам’ятала мобільні номери мами і тата і могла зателефонувати у будь-який момент, щойно ставало не по собі. Нині їй вже 13 років, і дівчинка написала наукову роботу про полеглого вояка, який перед загибеллю врятував багато людських життів. Тато їй дуже допомагав, адже це був його фронтовий побратим. Робота посіла перше місце у міському конкурсі і друге місце на обласному рівні.

Хоча Олеся не дуже й випитувала тата про війну, на відміну від свого молодшого брата. Батько ніколи не відмовляв розповісти, що і як працює на передовій, він вважає, що діти, які народилися і зараз живуть в Україні, мають усвідомлювати вже з раннього віку, що українці повинні захищати свою землю. Навіть якщо це треба буде зробити ціною життя.

Тепер уже ніхто нічого не питає

16-річний франківець Богдан Вилка вже звик давати інтерв’ю про свого батька, хлопчина дуже відвертий і навіть заздалегідь знає, про що питатимуть журналісти. Його тато п’ять років воював, на передову пішов добровольцем. Для Богдана він авторитет: «Це для мене взірець справжнього чоловіка. В жодному разі він не бидло, яке надягає форму, медалі і поводиться по-хамськи, викрикуючи про свої начебто геройські подвиги на фронті».

Коли батько пішов на війну, Богдан був ще геть малим. Але тато говорив з ним по телефону майже як з дорослим. Показував бліндажі, намети, де їсть, спить, чергує… Хлопчина ніби в інший світ потрапив. Йому здавалося, що це кадри з фільмів про Другу світову війну: болото, степи, палаючі машини…


 17-річна франківка Жанна Позняк з 13-літнім братом Данилом дізнавалися, як у тата справи на передовій, лише випадково підслухавши мамині телефонні розмови. Батьки дуже оберігали їх від будь-яких згадок про війну. Данило й досі не хоче говорити про війну, і навіть на це інтерв’ю сестра його ледве вмовила. «Мій тато воює, і я цим пишаюся, але все одно оминаю цю тему десятими дорогами, – каже хлопець. – Ні згадувати, ні обговорювати не хочеться…» А його сестра Жанна не може слухати пісню «Пливе кача по Тисині» – ноги починають тремтіти, серце калатає…

«Коли я говорила з батьком по телефону, то ніколи не випитувала про бої і все таке, – каже Жанна. – Мене більше цікавило, чи він поїв, чи виспався, чи йому там не холодно». А найстрашніше дівчині було проводжати тата після кожної відпустки, здавалося, що він уже ніколи не вернеться. Коли обіймала його, то дуже довго не могла відпустити, руки наче прилипали до таткової шиї.

Батько Софії і Насті Соколовських ніколи не розказував своїм маленьким донечкам про війну, постійно повторював, що все добре. Хоча іноді у слухавці було чути постріли. А якось до школи, де вчилися дівчата, приїхали якісь вояки і розповідали учням страшні історії про те, як на фронті відривало руки-ноги… Було лячно…

Коли по телевізорі показували тата, сестри притулялися до екрана і плакали. Казали, хай би краще тато пішов у тюрму, аби тільки не на війні був: «За ґратами принаймні нема загроз для життя». Коли ставало геть тяжко, обоє сідали коло вікна і рюмсали. Ставало трішечки легше. А коли лягали спати, вимикали світло і ще пів ночі теревенили одна з одною про тата, війну, майбутнє…

Настя Соколовська каже, що дуже часто ровесники, чиї тати не воювали, не розуміли їх із сестрою: «Вони й гадки не мали, що ми відчуваємо. Могли плести нісенітниці, мовляв, та чого ви переживаєте, ну пішов ваш тато на війну, і що – як пішов, так і вернеться. Як же я лютувала! Чому мій тато має йти на фронт і ставити власне життя під загрозу, а його тато сидить у теплій хаті і чай собі сьорбає?»

Як тільки тато Олесі Дунець пішов воювати, однокласники просто засипали дівчину запитаннями, іноді страшенно безглуздими. Наприклад: «Ти не переживаєш, що тата вб’ють?»… Дівчинка відповідала, але це було дуже неприємно. Тепер уже ніхто нічого не питає – всі звикли до війни.

Бути схожою на тата

Коли тато Насті Соколовської вперше приїхав у відпустку з війни, то мав довжелезну бороду. «Виглядав, ніби якийсь дідо», – усміхається вона. 

«Наш тато після війни став більш дратівливим, – розповідає Жанна Позняк. – Я вже навіть вивчила, в які моменти його краще не чіпати. А мама стала жорсткішою, поки тата не було, вона мусила тягнути все на собі, а нас аж троє дітей у домі, тому я її розумію». 

18-річний франківець Владислав Білінський каже, що війна змінила не лише батька, але і його самого. Хлопчина став жорстким, часто йому кажуть, начебто він товстошкірий. «Мені й справді важко виражати свої почуття, – говорить Влад. – Можливо, це через війну, а може, й ні».

Настя Соколовська, як і тато-боксер, подалася в спорт, займається легкою атлетикою. Дівчина каже, після батькової демобілізації у неї всередині наче щось клацнуло – дуже гостро почала реагувати, коли бачить, як люди смітять на вулиці чи десь на природі, одразу кидається прибрати: «А як так можна? Це ж наша земля!»

А от її молодша сестра Софія успадкувала від тата дар до малювання. Коли він приходив у відпустку з передової, донечка малювала танки, прапор, листівки, писала там щось гарне і те все нишком запихала в батькову дорожню сумку. Він мав потім чудесний сюрприз.

Жанна Позняк дуже хотіла пов’язати своє майбутнє з військовою справою, як і тато, але через здоров’я дівчина мусила відмовитися від свого задуму і тепер обирає між філологією і міжнародними відносинами. «Я просто дуже хотіла бути схожою на тата, – ділиться Жанна. – Наприклад, професією. Та й характер у мене підходящий – я стресостійка. Всі свої внутрішні переживання і емоції я відпускаю лише пізно увечері, коли ніхто не бачить. Скільки сліз через цю війну я виплакала, вткнувшись вночі у подушку…» 

Кілька років тому, коли Франківськ приймав у гості дітей з Волновахи, одна з тих дівчаток мешкала вдома в Уляни Процької. Дівчата так здружилися, що гостя зі сходу приїхала до них знову наступного року на Великодні свята. «Катя згадувала, як було страшно під час обстрілів, вони лягали на підлогу і чекали кінця, – ділиться Уляна. – Але тепер у Волновасі вже не бояться війни. Місто повністю відновилося». До речі, Уляна розповідає, що в Москві живе батькова сестра, яка вже не раз говорила, як тамтешні люди підтримують Україну, але всі бояться про це відкрито говорити. 

Настя Соколовська каже, що часто ровесники чи навіть дорослі, підтримуючи дітей, чиї батьки на війні, говорять фрази на кшталт «все буде добре». «Думаю, не варто таке вимовляти, – продовжує дівчина. – Бо це не зовсім чесно. Отого «все буде добре» може і не статися… Краще сказати, що тато-воїн – великий молодець». 

Фото: Галицький кореспондент

Сім’я Соколовських. Вересень 2015-го. Зустрічають тата після демобілізації

«Якби моєму другу чи подрузі, в яких тато пішов на війну, потрібна була підтримка, – каже Жанна, – я б порадила єдине – молитися».  

Коли тато йшов воювати, Владиславу Білінському було тільки 13 років. Однак батько розповів йому найпершому, що йде в зону АТО, бо знав, що нікому він не видасть і зупиняти не буде. «Я й сам хотів іти служити, – усміхається хлопець, – але тепер уже вагаюся. Я і досі готовий іти під кулі за своїх людей. От тільки не зовсім розумію, що відбувається зараз на фронті. З одного боку, начебто перемир’я, але по наших солдатах постійно стріляють, проте нам стріляти не можна… Лиш за сьогодні вже шість разів ворог порушив режим припинення вогню».


Вони з батьком досі часто балакають і дискутують на тему війни. Тим паче майже половина шафи забита татовими камуфляжами – він все ще напоготові.

Настя і Софія Соколовські і нині хвилюються, що тато знову піде на війну: «Знаючи його, це дуже ймовірно. Той жах, що ми з сестрою пережили в 2014-му, мало хто зрозуміє. Але головне, що зараз тато вдома і живий-здоровий». 

Сестри Соколовські кажуть, що війна зробила їх сильнішими духом і що вони й досі зляться на ворога, котрий напав на Україну. «Мені здається, що всі зляться, – продовжує Настя. – Всім хочеться миру. Хіба ні?»

Наталя МОСТОВА

До теми

Cвітлана ПУТЯТА, психологиня БФ «Міжнародна асоціація підтримки України», авторка та ведуча тренінгових занять у проєкті «Родинна реабілітація ветеранів ООС»:

– Від дітей марно щось приховувати, вони дуже чуттєві до переживань та реакцій дорослих. І якщо питання дитини залишаються без відповіді, рівень небезпеки для неї зростає. Тема війни та насилля завжди важка, але відповіді варто надавати саме на питання, які ставить дитина, без додаткових дискусій. Під час розмов із дитиною про війну важлива впевнена і стабільна позиція дорослого, тоді дитина відчуватиме, що перебуває в безпеці. В розмові варто зазначити, що родина піклується про безпеку, володіє інформацією щодо ситуації і дорослий знає, що робити у випадках нападу чи агресії. Треба дати дитині зрозуміти, що тато на війні не сам, його є кому підтримати, йому є на кого покластися. Терапевтичним буде забезпечити дитині тілесний контакт: обійняти, потримати за спину та ноги (стопи), надаючи відчуття опори.


Джерело: Галицький кореспондент

___________________________________________

Більше інформації - в групі "Життя після АТО (все для наших захисників)"

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції адміністратора сайту.

Дякуємо нашим Воїнам за захист!
Бажаємо успіхів і всіляких гараздів!
_____________________________

Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ

Позначки: адаптація після війни | психологічна допомога

На цю ж тему

20.05.2020 Про виплату грошової компенсації за житло учасникам АТО/ООС та членам сімей загиблих

20.05.2020 Що буде з відпустками військових під час карантину?

20.05.2020 Як відновити посвідчення УБД? Конкретні кроки

13.05.2020 Щорічна разова допомога до 5 травня. Як можна було б отримати більшу допомогу?

13.05.2020 Як отримати виплату допомоги по частковому безробіттю?

Ми в мережі Facebook

Пошук

Додати інформацію

Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.