вірші
Фото: Інтернет. Автор невідомий
Він вижив один з двадцяти…
Осколком від міни поранило ногу,
Шість куль, як на диво, застрягли в броні,
Він впав на траву та втратив свідомість…
Три дні проминули, як миті, в забутті,
Він думав, що в білому янголи з неба,
Та замість могили лиш стеля й чотири стіни,
І лікаря . . .
Читати далі
Кто сказал, что я глухонемой...
Разучился, мол, всего бояться?
Просто я пришел к себе домой...
Не могу ни плакать, ни смеяться.
В голове моей кровавый бой.
И еще друзей мелькают лица.
Я не знаю, мама, что со мной?
Не могу никак уснуть...не спится.
Мне слышны разрывы канонад...
И душа . . .
Читати далі
Зустрінь мене, кохана, на вокзалі,
Вернувсь з боїв, як дід твій, посивілий.
Нема на грудях орденів-медалей...
Ти що? Не плач! Ти ж бачиш, я вцілілий.
Не треба сліз, всміхнись мені, кохана,
Це тільки рана, в тебе я везучий!
А до мого товариша Івана
Прийшов кінець трагічний й . . .
Читати далі
Невже ти думаєш, що всі вони зі сталі?
Душа не мерзне, серце не болить?
Йдуть воювати сильні й витривалі,
Щоб разом Україну боронить?
Там є хлоп'ята і дівчат немало,
Такі ж, як ти - нема ще й двадцять п'ять,
Легке життя на пекло поміняли.
Комусь же треба мирних захищать.
Чоловіки, що . . .
Читати далі
Повернувся солдат з війни.
Був у пеклі. В самісінькій топці.
…Шаленіють від щастя сини,
Обліпили героя хлопці.
Його серце болить і плаче –
Він не мріяв, не бачив у сні,
Що повернеться і побачить
Двох маленьких своїх пустунів.
Він жахіття забути хоче,
Богу дякує, що не вмер…
Але тільки . . .
Читати далі
Одинадцятирічна Юлія Бощенко із села Крижанівка, що на Одещині, написала вірш до українського воїна
Привіт, cолдате! Ти мене не знаєш,
Я — просто дівчина, живу собі, як всі.
В моєму місті тихо, не стріляють.
Але війна торкнулася душі!
Чому пишу тобі? Бо серце просить,
Бо я так . . .
Читати далі
Больно чужим казаться в этом мире,
Сложно молчать и в душе сдерживать тревогу,
Больно на грустний мамин взгляд смотреть,
Ибо не раз она молилась Богу...
Молилась, чтоб живым вернулся я домой,
Молилась, чтоб по-прежнему искренно смеялся,
Но не знаком теперь моей душе . . .
Читати далі
Я знаю, як чекають із війни,
Як дні мов шиби кришаться на скалки,
Як ніч пірнає в каламутні сни
Тривогою встромля в колеса палки.
Як несмакує кава і життя,
І трусить та морозить до судоми,
Коли в новинах згадують місця,
Де наші, де свої стоять в облозі.
Постійно з телефоном у . . .
Читати далі
ВСІМ МАТЕРЯМ ЗАГИБЛИХ ФРОНТОВИКІВ – НАШ ЗЕМНИЙ УКЛІН...
Було в жінки щастя... В ту весну далеку,
дарунок від Бога принесли лелеки –
так довго жадану єдину дитину,
мов сонечко яснеє, – крихітку-сина.
Своє янголятко кохала, плекала,
мов квітку, ростила, всю душу вкладала...
Злетіли роки . . .
Читати далі
- Я йду на смерть, а ти не плач за мною,
Я йду, щоб ти не бачила війни.
Якщо помру, згадай мене сльозою,
І я прийду... в твої щасливі сни...
- Не йди, прошу, побудь іще, благаю...
І вже немає сили підвестись...
Чи ще хоч раз побачу?
- Я не знаю...
Та ти чекай, май віру і молись...
Не . . .
Читати далі
