Іноді бійці довіряють нам більше, ніж своїм дружинам, — ст. капелан ВПС США Роберт Майкл Гікс
Розмовляла Софія Богуцька
«Питання капелана – це моральна травма. І тому не важливо, в якій країні живе солдат. Він із цією травмою зустрічається на будь-якій війні!» - полковник та старший капелан Військово-повітряних сил США Роберт Майкл Гікс приїхав до Дніпра із професійними тренінгами.
Цими вихідними він зустрівся із родинами загиблих та зниклих безвісті українських бійців, а також з учасниками АТО, психологами та волонтерами, аби поговорити про бойовий стрес та моральну травму. Зокрема, як подолати наслідки посттравматичних стресових розладів та адаптуватися у мирному житті. Прилетів Гікс на запрошення волонтера та капелана Сергія Амеліна, який очолює благодійну організацію «Об’єднані заради миру». Роберт Гікс – фахівець міжнародного класу з теми бойового стресу та підготовки капеланів, має досвід роботи у військових умовах. Він автор 10 книг та володар звання «Капелан року» від Американського легіону 1986-го року. Власкор РІСУ розпитала сивочолого полковника про його місію та роботу.
— Отче Гікс, як Ви відчули необхідність допомагати людям та прийшли до капеланського служіння?
— Якщо коротко — я виріс не у християнській родині і взагалі мене релігія не цікавила. Мої батьки ходили до методистської церкви. Але вони були, знаєте, такими вірянами, що відвідували храм тільки на свята, наприклад, на Великдень та Різдво. Потім у мене з’явився друг у коледжі і одного разу він мені кинув виклик – прочитати Біблію. І я його прийняв. Я почав читати Євангеліє, прочитав про Ісуса і це захопило мене. І хоча я збирався бути лікарем, я зрозумів, що маю інше покликання і пішов навчатися до семінарії, щоб стати пастором. Рукопокладали мене у баптистській церкві. Але там, де я служив, якщо чесно, мав дуже погану фінансову підтримку. Тому я пішов у капелани до Військово-повітряних сил.
Я називаю себе методистом-пресвітеріанином. Зараз викладаю у пресвітеріанській школі. Але якщо про мою особисту віру – це віра в Ісуса і Біблію. У 2011-му після 32 років служіння я пішов у відставку і з тих пір використовую свій досвід для навчання капеланів в інших країнах. І тому я тут.
— Наскільки можна Ваш капеланський досвід застосувати в українських реаліях?
— Мені подобаються історії обох наших країн. У Вашингтоні Д.С., наприклад, є листок паперу, який ми називаємо Декларацією незалежності. Але це просто листок паперу. І після того, як 20 американців підписали його і оголосили незалежність від Англії (1776 рік, прим. авт.), багато людей могли подумати – ось, нарешті, ми вільні. Але одна із найсильніших європейських армій (британська, прим. авт.) на той час вторглася в нашу країну і ми зрозуміли, що за незалежність треба боротися. Колись і наша армія починала так воювати, як кілька років тому і ваша – як напала Англія, то фермери взялися за свої вила. Добре, що Джордж Вашингтон свого часу був полковником британської армії і він став першим головнокомандувачем нашої армії. Потім – першим Президентом. Тобто вам, як і свого часу нам, з нічого довелося створювати армію. Тому для мене історії наші паралельні. І тому Америка так підтримує Україну.
Коли я вперше приїхав до вашої країни, я побачив капеланів, які були не у відповідній формі. І ми привезли із собою правильне екіпування – армійський одяг та військові чоботи. Бо так капелани служать в нашій армії.
— Які основні завдання має капелан в армії США?
— Тут є три моменти. Перший – капелан має забезпечити недільну службу для людей будь-якої віри. Другий – маємо підтримувати живих та турбуватися про поранених. І третій — шанувати мертвих.
Звичайно, ми даємо духовні поради нашому командуванню. Особливо то було відчутно під час двох воєн в Іраку і Афганістані. Бо то країни з іншими релігіями. Мені не подобається цей вираз, але можна сказати, що ми стаємо експертами в релігійних питаннях для командирів.
Я пам’ятаю, після подій 11 вересня моїм завданням було служити у військовому шпиталі в Німеччині, куди доставляли усіх поранених з Іраку і Афганістану. Це найбільший військовий шпиталь світу. За час двох великих битв в Іраку ми його заповнили вщерть. Тоді відділення реанімації були всюди, де тільки можна. І навіть медсестри не витримували. Тому я бачу ще й наслідки битви. Коли є страшні поранення. Всі капелани залучені до цього процесу. І перед відставкою я відвідував ті бази, де не було капеланів, зокрема, віддалені. Це секретні бази, про які я вам не маю права розповідати.
— У чому полягає відмінність в роботі із посттравматичним синдромом в українських бійців та американських?
— Я гадаю, що моральні питання – вони однакові у всіх. І це саме та сфера, яку зачіпають капелани. Розкажу вам історію. Оскільки я капелан Військово-повітряних сил, то працюю з пілотами. Один з них раз прийшов до мене з історією. Він летів дуже низько на рікою Євфрат і побачив на ній іракське військове судно. Він не мав права стріляти по ньому, якщо б вони не нападали. Та коли пілот спустився на літаку нижче – побачив вистріл із військового корабля. Він швидко змінив курс, аби уникнути зіткнення з випущеною по ньому ракетою, та одночасно вистрілив сам. Коли ж літак розвертався, цей хлопець боковим зором бачив — перед тим, як його ракета влучила у судно, військові противника вискакували в ріку із корабля. І за мить судно вибухнуло. Ця картина дуже вразила військового. Він мені зізнавався – у ВПС дуже добре навчили мене вбивати. Мене навчили усім видам озброєння і що з ним робити. Мене вчили скидати бомби, стріляти ракетами та уникати зіткнення з іншими літаками та ракетами. Але ніхто не казав мені – як це, коли ти вбиваєш інших людей, що я тоді буду відчувати. І от я, як капелан, розумію, що від цього немає жодних ліків. Навіть психологи не можуть допомогти у цьому питанні. Тому для цього потрібний капелан, бо його питання – це моральна травма. І тому не важливо, в якій країні живе солдат. Він із цією травмою зустрічається на будь-якій війні. Це питання сорому, вини та пробачення.
— А як Ви тоді відповідаєте на питання хлопців «Чи мав я право вбивати»? Адже Біблія вчить зовсім іншому!
— Я підказки знаходжу у вивченні історії, коли читаю про війни, які відбувалися тисячі років тому. Коли билися не дистанційно, як нині, а обличчям до обличчя. Ми бачимо, що навіть з того часу лише ті люди, які мають мораль, переживають моральну травму. Все християнство основане на словах Ісуса «Не вбий!». А от армія намагається переконати тебе, що вбивати – це нормально. Мовляв, немає проблеми, бо це ж робота. І для того, щоб це робити – в армії намагаються демонізувати ворога, щоб тобі було легше його вбивати. Ми приходимо до різних термінів, якими називаємо ворога. Наприклад, звемо натовпом, талібами. Я знаю, що і у вас є слова, якими ви називаєте росіян. За Женевською конвенцією та законам військового часу – вбивство під час бою не вважається вбивством. Але морально – це все ж убивство. Тоді у людини виникає конфлікт совісті.
Втім, уявімо й іншу ситуацію – зустрічаються пілоти у барі і випивають, лунають тости за перемогу. Ви думаєте, вони розповідають, як їм погано від того, що вони когось вбили? Ні! Вони розказують один одному, які вони герої. А от декотрі не роблять так. І це в них збирається величезним вантажем. І завдання капелана – розговорити таких хлопців. І ми з ними разом намагаємося вийти із посттравматичного стресу. Щось із цього можуть вилікувати лікарі чи психологи надати терапію. Або ж солдат намагається алкоголем то задушити. Але ці моральні питання все ж залишаться. Один з наших військових психіатрів одного дня сказав – мені так часто хотілося б бути священиком, а не лікарем, щоб я міг сказати йому «Тебе пробачено за те, що ти зробив». Це те, чому ми можемо навчитися з історії війн.
Суспільство завжди посилало своїх людей на війну. Коли вони поверталися, у них завжди був період покаяння і прощення гріхів.
— От Ви провели тренінг для членів сімей загиблих військовиків. Які Ваші відчуття – наскільки їм потрібна така увага? Чи її достатньо дають тут в Україні?
— Наша країна вже 16-ть років воює в Афганістані та Іраку. І навіть нам не вистачає достатньої підтримки. В нас буває погане фінансування. Нині менше капеланів стало і ми втрачаємо наших пілотів. Тому що більшість не хочуть служити і вже змучилися від війни. Але я хочу сказати – їхні родини завжди потребують більшої підтримки. Наша історія дуже схожа на українську. Ми розуміємо ваше бажання мати незалежність і свободу. І це вартує людських життів.
— Ви вже навчали наших капеланів. Що вони найперше мають засвоїти у своїй роботі?
— Три речі. Перша – слухати солдатів. Друга – слухати солдатів. Третя – слухати солдатів. Тому що у кожного своя історія. Деколи люди більше говорять, ніж слухають. І чим більше я їх слухаю, тим глибше можу зрозуміти. Це означає, що треба будувати довірливі стосунки із солдатами. Тому що вони деколи не хочуть розказувати деталі – як, наприклад, загинули їхні друзі. Треба, щоб минув час, поки ці довірливі стосунки вибудуються. Отже, на мою думку, для капелана головне – слухати, слухати, слухати!
— У Вас така тривала і широка практика. Дайте кілька рекомендацій для самих бійців.
— Я радий, що взагалі є капелани. Бо ті сили, де я служив, виконують найтяжчі військові операції. Є особливі підрозділи, військовики, яких навіть своїм дружинам не можуть розповідати про те, що вони роблять. І в цих особливих військах у них є капелани. Йому вони можуть довіряти, тому що він разом з ними вистрибує з літака, він тренується з ними. Тобто він такий же спецпризначинець – тільки без зброї. І це створює неймовірні стосунки довіри між капеланом та командою. Тому коли у солдата із цієї групи є проблеми у родині чи з алкоголем, чи посттравматичний синдром – він, ймовірніше за все, не піде до психіатра, не піде за медичною допомогою і навіть з дружиною не поговорить. Але він поговорить з капеланом. Тому моя порада військовим та ветеранам – створювати професійні спілки. Вони ж знають, через що вони пройшли.
— Ви кажете, що поводитеся теж як військовик. А що тоді Ви робите під час бою?
— Під час битви ми молимося багато, ми консультуємо. У нас немає зброї. Але ми носимо каску і бронежилет. В армії США у капелана є помічник, який носить зброю і захищає його. Тому кожного разу, коли я беру на роботу нового помічника – я кажу, що хочу відправитися з ним на поле для стрільби і подивитися на його уміння (сміється). Також мені потрібний такий помічник, щоб працювати на комп’ютері. Бо я динозавр у цьому. Втім, деколи під час бою я лишаюся геть сам, бо не маю помічника.
— Яка проблема Вас особливо схвилювала під час спілкування із родинами загиблих та військовиками у Дніпрі? Із чим Ви повернетеся до США?
— Я знаю, що коли повернуся додому – буду ще більше говорити про проблему полонених. Втім, я розумію, що тут дуже сильно замішана політика. А дуже часто політичні процеси дуже повільні.
Джерело: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/68973/
___________________________________________
Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ
Позначки: адаптація після війни | психологічна допомога
На цю ж тему
26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Робота на заводі
26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Будівництво
25.02.2022 Якщо не буде мобільного зв'язку
25.02.2022 Увага! Києво-Святошинський ЦСПР працює у звичайному режимі
22.02.2022 ВАКАНСІЯ для учасника АТО - Комірник
Пошук
Останні дописи
Додати інформацію
Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.