Іноді бійці довіряють нам більше, ніж своїм дружинам, — ст. капелан ВПС США Роберт Майкл Гікс

Розмовляла Софія Богуцька

«Питання капелана – це моральна травма. І тому не важливо, в якій країні живе солдат. Він із цією травмою зустрічається на будь-якій війні!» - полковник та старший капелан Військово-повітряних сил США Роберт Майкл Гікс приїхав до Дніпра із професійними тренінгами.

Цими вихідними він зустрівся із родинами загиблих та зниклих безвісті українських бійців, а також з учасниками АТО, психологами та волонтерами, аби поговорити про бойовий стрес та моральну травму. Зокрема, як подолати наслідки посттравматичних стресових розладів та адаптуватися у мирному житті. Прилетів Гікс на запрошення волонтера та капелана Сергія Амеліна, який очолює благодійну організацію «Об’єднані заради миру». Роберт Гікс – фахівець міжнародного класу з теми бойового стресу та підготовки капеланів, має досвід роботи у військових умовах. Він автор 10 книг та володар звання «Капелан року» від Американського легіону 1986-го року. Власкор РІСУ розпитала сивочолого полковника про його місію та роботу.

— Отче Гікс, як Ви відчули необхідність допомагати людям та прийшли до капеланського служіння?

— Якщо коротко — я виріс не у християнській родині і взагалі мене релігія не цікавила. Мої батьки ходили до методистської церкви. Але вони були, знаєте, такими вірянами, що відвідували храм тільки на свята, наприклад, на Великдень та Різдво. Потім у мене з’явився друг у коледжі і одного разу він мені кинув виклик – прочитати Біблію. І я його прийняв. Я почав читати Євангеліє, прочитав про Ісуса і це захопило мене. І хоча я збирався бути лікарем, я зрозумів, що маю інше покликання і пішов навчатися до семінарії, щоб стати пастором. Рукопокладали мене у баптистській церкві. Але там, де я служив, якщо чесно, мав дуже погану фінансову підтримку. Тому я пішов у капелани до Військово-повітряних сил.

Я називаю себе методистом-пресвітеріанином. Зараз викладаю у пресвітеріанській школі. Але якщо про мою особисту віру – це віра в Ісуса і Біблію. У 2011-му після 32 років служіння я пішов у відставку і з тих пір використовую свій досвід для навчання капеланів в інших країнах. І тому я тут.

— Наскільки можна Ваш капеланський досвід застосувати в українських реаліях?

— Мені подобаються історії обох наших країн. У Вашингтоні Д.С., наприклад, є листок паперу, який ми називаємо Декларацією незалежності. Але це просто листок паперу. І після того, як 20 американців підписали його і оголосили незалежність від Англії (1776 рік, прим. авт.), багато людей могли подумати – ось, нарешті, ми вільні. Але одна із найсильніших європейських армій (британська, прим. авт.) на той час вторглася в нашу країну і ми зрозуміли, що за незалежність треба боротися. Колись і наша армія починала так воювати, як кілька років тому і ваша – як напала Англія, то фермери взялися за свої вила. Добре, що Джордж Вашингтон свого часу був полковником британської армії і він став першим головнокомандувачем нашої армії. Потім – першим Президентом. Тобто вам, як і свого часу нам, з нічого довелося створювати армію. Тому для мене історії наші паралельні. І тому Америка так підтримує Україну.

Коли я вперше приїхав до вашої країни, я побачив капеланів, які були не у відповідній формі. І ми привезли із собою правильне екіпування – армійський одяг та військові чоботи. Бо так капелани служать в нашій армії.

— Які основні завдання має капелан в армії США?

— Тут є три моменти. Перший – капелан має забезпечити недільну службу для людей будь-якої віри. Другий – маємо підтримувати живих та турбуватися про поранених. І третій — шанувати мертвих.

Звичайно, ми даємо духовні поради нашому командуванню. Особливо то було відчутно під час двох воєн в Іраку і Афганістані. Бо то країни з іншими релігіями. Мені не подобається цей вираз, але можна сказати, що ми стаємо експертами в релігійних питаннях для командирів.

Я пам’ятаю, після подій 11 вересня моїм завданням було служити у військовому шпиталі в Німеччині, куди доставляли усіх поранених з Іраку і Афганістану. Це найбільший військовий шпиталь світу. За час двох великих битв в Іраку ми його заповнили вщерть. Тоді відділення реанімації були всюди, де тільки можна. І навіть медсестри не витримували. Тому я бачу ще й наслідки битви. Коли є страшні поранення. Всі капелани залучені до цього процесу. І перед відставкою я відвідував ті бази, де не було капеланів, зокрема, віддалені. Це секретні бази, про які я вам не маю права розповідати.

— У чому полягає відмінність в роботі із посттравматичним синдромом в українських бійців та американських?

— Я гадаю, що моральні питання – вони однакові у всіх. І це саме та сфера, яку зачіпають капелани. Розкажу вам історію. Оскільки я капелан Військово-повітряних сил, то працюю з пілотами. Один з них раз прийшов до мене з історією. Він летів дуже низько на рікою Євфрат і побачив на ній іракське військове судно. Він не мав права стріляти по ньому, якщо б вони не нападали. Та коли пілот спустився на літаку нижче – побачив вистріл із військового корабля. Він швидко змінив курс, аби уникнути зіткнення з випущеною по ньому ракетою, та одночасно вистрілив сам. Коли ж літак розвертався, цей хлопець боковим зором бачив — перед тим, як його ракета влучила у судно, військові противника вискакували в ріку із корабля. І за мить судно вибухнуло. Ця картина дуже вразила військового. Він мені зізнавався – у ВПС дуже добре навчили мене вбивати. Мене навчили усім видам озброєння і що з ним робити. Мене вчили скидати бомби, стріляти ракетами та уникати зіткнення з іншими літаками та ракетами. Але ніхто не казав мені – як це, коли ти вбиваєш інших людей, що я тоді буду відчувати. І от я, як капелан, розумію, що від цього немає жодних ліків. Навіть психологи не можуть допомогти у цьому питанні. Тому для цього потрібний капелан, бо його питання – це моральна травма. І тому не важливо, в якій країні живе солдат. Він із цією травмою зустрічається на будь-якій війні. Це питання сорому, вини та пробачення.

— А як Ви тоді відповідаєте на питання хлопців «Чи мав я право вбивати»? Адже Біблія вчить зовсім іншому!

— Я підказки знаходжу у вивченні історії, коли читаю про війни, які відбувалися тисячі років тому. Коли билися не дистанційно, як нині, а обличчям до обличчя. Ми бачимо, що навіть з того часу лише ті люди, які мають мораль, переживають моральну травму. Все християнство основане на словах Ісуса «Не вбий!». А от армія намагається переконати тебе, що вбивати – це нормально. Мовляв, немає проблеми, бо це ж робота. І для того, щоб це робити – в армії намагаються демонізувати ворога, щоб тобі було легше його вбивати. Ми приходимо до різних термінів, якими називаємо ворога. Наприклад, звемо натовпом, талібами. Я знаю, що і у вас є слова, якими ви називаєте росіян. За Женевською конвенцією та законам військового часу – вбивство під час бою не вважається вбивством. Але морально – це все ж убивство. Тоді у людини виникає конфлікт совісті.

Втім, уявімо й іншу ситуацію – зустрічаються пілоти у барі і випивають, лунають тости за перемогу. Ви думаєте, вони розповідають, як їм погано від того, що вони когось вбили? Ні! Вони розказують один одному, які вони герої. А от декотрі не роблять так. І це в них збирається величезним вантажем. І завдання капелана – розговорити таких хлопців. І ми з ними разом намагаємося вийти із посттравматичного стресу. Щось із цього можуть вилікувати лікарі чи психологи надати терапію. Або ж солдат намагається алкоголем то задушити. Але ці моральні питання все ж залишаться. Один з наших військових психіатрів одного дня сказав – мені так часто хотілося б бути священиком, а не лікарем, щоб я міг сказати йому «Тебе пробачено за те, що ти зробив».  Це те, чому ми можемо навчитися з історії війн.

Суспільство завжди посилало своїх людей на війну. Коли вони поверталися, у них завжди був період покаяння і прощення гріхів.

— От Ви провели тренінг для членів сімей загиблих військовиків. Які Ваші відчуття – наскільки їм потрібна така увага? Чи її достатньо дають тут в Україні?

— Наша країна вже 16-ть років воює в Афганістані та Іраку. І навіть нам не вистачає достатньої  підтримки. В нас буває погане фінансування. Нині менше капеланів стало і ми втрачаємо наших пілотів. Тому що більшість не хочуть служити і вже змучилися від війни. Але я хочу сказати – їхні родини завжди потребують більшої підтримки. Наша історія дуже схожа на українську. Ми розуміємо ваше бажання мати незалежність і свободу. І це вартує людських життів.

— Ви вже навчали наших капеланів. Що вони найперше мають засвоїти у своїй роботі?

— Три речі. Перша – слухати солдатів. Друга – слухати солдатів. Третя – слухати солдатів. Тому що у кожного своя історія. Деколи люди більше говорять, ніж слухають. І чим більше я їх слухаю, тим глибше можу зрозуміти. Це означає, що треба будувати довірливі стосунки із солдатами. Тому що вони деколи не хочуть розказувати деталі – як, наприклад, загинули їхні друзі. Треба, щоб минув час, поки ці довірливі стосунки вибудуються. Отже, на мою думку, для капелана головне – слухати, слухати, слухати!

— У Вас така тривала і широка практика. Дайте кілька рекомендацій для самих бійців.

— Я радий, що взагалі є капелани. Бо ті сили, де я служив, виконують найтяжчі військові операції. Є особливі підрозділи, військовики, яких навіть своїм дружинам не можуть розповідати про те, що вони роблять. І в цих особливих військах у них є капелани. Йому вони можуть довіряти, тому що він разом з ними вистрибує з літака, він тренується з ними. Тобто він такий же спецпризначинець – тільки без зброї. І це створює неймовірні стосунки довіри між капеланом та командою. Тому коли у солдата із цієї групи є проблеми у родині чи з алкоголем, чи посттравматичний синдром – він, ймовірніше за все, не піде до психіатра, не піде за медичною допомогою і навіть з дружиною не поговорить. Але він поговорить з капеланом. Тому моя порада військовим та ветеранам – створювати професійні спілки. Вони ж знають, через що вони пройшли.

— Ви кажете, що поводитеся теж як військовик. А що тоді Ви робите під час бою?

— Під час битви ми молимося багато, ми консультуємо. У нас немає зброї. Але ми носимо каску і бронежилет. В армії США у капелана є помічник, який носить зброю і захищає його. Тому кожного разу, коли я беру на роботу нового помічника – я кажу, що хочу відправитися з ним на поле для стрільби і подивитися на його уміння (сміється). Також мені потрібний такий помічник, щоб працювати на комп’ютері. Бо я динозавр у цьому. Втім, деколи під час бою я лишаюся геть сам, бо не маю помічника.

— Яка проблема Вас особливо схвилювала під час спілкування із родинами загиблих та військовиками у Дніпрі? Із чим Ви повернетеся до США?

— Я знаю, що коли повернуся додому – буду ще більше говорити про проблему полонених. Втім, я розумію, що тут дуже сильно замішана політика. А дуже часто політичні процеси дуже повільні.

Джерело: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/68973/

___________________________________________

Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ

Позначки: адаптація після війни | психологічна допомога

На цю ж тему

26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Робота на заводі

26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Будівництво

25.02.2022 Якщо не буде мобільного зв'язку

25.02.2022 Увага! Києво-Святошинський ЦСПР працює у звичайному режимі

22.02.2022 ВАКАНСІЯ для учасника АТО - Комірник