«Що болить» у родин учасників АТО

У Білій Церкві, як і в багатьох інших таких містах різних регіонів України, є чимала спільнота людей, об’єднаних… війною, болем втрат, проблемами адаптації до життя після війни. Серед цих людей, зокрема, й мати загиблого воїна, яка не може дати собі ради після важкої втрати, та демобілізований боєць — ветеран АТО, який страждає від бойової психологічної травми і не хоче нікого бачити й чути. А інший боєць уже тривалий час картає себе за те, що вижив…

… Вуличками Білої Церкви в маршрутці їде жінка. На її очах сльози. Спантеличена і розчавлена — щойно водій відмахнувся від пред’явленого нею посвідчення матері загиблого бійця АТО. А вона ось уже другий рік поспіль, як на роботу, майже щодня їздить до портрета сина на меморіальній дошці на будівлі школи, де він навчався. Мимоволі згадує щоразу, як він дзвонив їй, коли був за крок до смерті, і казав: «Постав свічку, мамо, і цього разу минулося». Було це і тоді, коли в його машину влучив ворожий снаряд, а він вцілів. Пощастило йому і тоді, коли снаряд упав на місце, де хлопець до того заварював чай.

Але одного разу… У пам’яті назавжди закарбувався той клятий день, коли вона поверталася з церкви, а їй зателефонувала розгублена сусідка: «Тут тебе шукають товариші сина по службі, а з ними хлопці з військкомату. Давай хуткіше…» Вона прийшла і почула те, від чого захололо її серце: «Ваш син помер»… Що в неї залишилось тепер?..

…У маленькій квартирі в Білій Церкві, схопившись за голову, всю новорічну ніч пролежав під ліжком ветеран АТО. Він ховався від гуркоту святкових салютів, які нагадували йому війну. Повернувшись додому з фронту, він мало з ким спілкується. Про всі свої проблеми розповідає лише психологу з міської лікарні, та й те виключно по телефону:

— Я бачу уві сні очі тих, кого вбив на війні, і не можу спокійно жити, — говорить він у трубку і плаче.

— Це війна… Такі правила: якщо не ти вб’єш ворога, то він тебе, — лунає у відповідь сумний жіночий голос…

…Інший боєць славетної 72-ї бригади чи не щодня подумки повертається на фронт. В район АТО чоловік потрапив із її початком, а нині — у відпустці, відпочиває з родиною на Закарпатті. Його частина відведена у ППД. За роки війни йому багато чого довелося пережити. Всі жахи війни відчув, як то кажуть, сповна. Здавалось би, нині в нього є можливість все забути, побути з родиною, проте в думках він із тими, кого вже немає серед живих. Дивлячись, як донька радіє снігу і катається на санчатах, він мимоволі згадує побратима, що загинув під Авдіївкою, так і не побачивши сина, який нещодавно народився. Його виснажує відчуття вини — він живе і радіє життю разом з донькою, а побратима більше немає, його син росте напівсиротою…

У Білоцерківській міській службі підтримки ветеранів, учасників бойових дій, антитерористичної операції та членів їхніх сімей таких щемливих життєвих історій жителів міста мені розповіли ще чимало.

— Ми намагаємося допомагати всім, чим тільки можемо. Приміром, матері загиблого воїна Ярослава свого часу допомогли отримати статус члена родини загиблого військовослужбовця. Після смерті сина вона ледь вижила через душевний біль, тож усі її паперові клопоти ми взяли на себе. Також ініціювали встановлення меморіальної дошки на школі, де навчався хлопець, — розповідає керівник Білоцерківської міської служби підтримки ветеранів, учасників бойових дій, антитерористичної операції та членів їхніх сімей, юрист за фахом, ветеран АТО Дмитро Яценко. — Болить душа за батька Богдана П., який вже тривалий час перебуває в полоні. Приходить чоловік до нас, просить допомоги. Розуміємо, що він потребує простої людської підтримки, і говоримо, разом збираємо документи, готуємо звернення до влади. А нещодавно зателефонував інвалід війни І групи, ветеран АТО. Чоловік не міг виходити на вулицю, бо в парадному його будинку не було спеціального пандуса. Зв’язались із комунальною службою і цю проблему вирішили.

У Білій Церкві на обліку нині 1756 учасників АТО, 56 членів сімей загиблих. Щоб бути в курсі всіх проблем, якими живуть місцеві ветерани та родини військових, у службі організували групу взаємопідтримки, так зване ветеранське коло. Хтось потребує юридичної консультації, комусь допомагають оформити документи на пільги тощо. Окрема проблема полягає в тому, що чимало демобілізованих не можуть влаштуватися на роботу, особливо ті, кому за 40. По допомогу звертаються до столичного центру АxioS, де їм допомагають працевлаштуватися, пройти навчання і навіть відкрити власну справу. Для тих, хто хоче підвищити рівень володіння англійською, організували курси.

Як і в багатьох регіонах, невирішеною проблемою залишається пільговий проїзд. Місцева влада уже вела перемовини з перевізниками — під час круглого столу наче домовились безкоштовно перевозити інвалідів І та ІІ груп, учасників АТО, членів родин загиблих. Проте скарги на перевізників від ветеранів АТО, родин загиблих і досі надходять.

Діючі військовослужбовці теж навідуються до ветеранського кола, адже й у них життя не безтурботне. Вони бідкаються, що витрати на винаймання житла неабияк зменшують сімейний бюджет контрактників: середня вартість оренди однокімнатної квартири у Білій Церкві обходиться близько 3000 гривень на місяць плюс оплата комунальних послуг. А тепер відмінусуйте цю цифру від 7500–8500 гривень грошового забезпечення контрактника. А ще сім’ю треба годувати. Особливо скрутно в такій ситуації сім’ям контрактників, дружини яких перебувають у відпустці по догляду за дитиною…

Чимало ветеранів АТО потребують психологічної допомоги. Служба у разі потреби направляє їх до Центру відновлення та адаптації військовослужбовців та членів родин, де на волонтерських засадах працюють психологи кризової служби, а також до психологів місцевих лікарень.

— Тих, хто потребує фахової психологічної допомоги, чимало. Щоб повернути тепло і спокій у сім’ї, саме дружини бійців, їхні батьки вмотивовують ветеранів проходити психологічну реабілітацію, — пояснює лікар-психолог Білоцерківської міської лікарні № 2 Анастасія Цибровська, яка з 2015 року працює з учасниками бойових дій. — Ветерани скаржаться на проблеми зі сном, на напади агресії. Я не можу сказати, що в багатьох ПТСР. Я б радше назвала це бойовою втомою. Усі мої пацієнти у телефонній розмові казали, що святкування Нового року для них було майже пеклом — вибухи феєрверків просто вбивали їх морально. В багатьох з них досі є адреналінова залежність — тягне назад на війну. Часто чую від них: «Я тоді зробив щось не так, тож маю все змінити і повернутися». Цей стан дуже небезпечний, призводить до алкоголізму, втрати родинних стосунків і роботи.

Як каже лікар, більшість відчуває когнітивний дисонанс — на війні все зрозуміло: чорне і біле, ворог і побратими. А в мирному житті доводиться вирішувати купу дрібних проблем, які на війні зовсім не суттєві. До того ж лікар каже, що навички щодо подолання цих проблем у тих, хто пройшов пекло війни, просто на якийсь час атрофуються.

— Кажуть: «Я там ворога зупиняю, а ви тут зі своїми чергами та бюрократією», — додає лікар. — Це викликає агресію. Якби було «єдине вікно», де вони могли б вирішувати всі свої нагальні питання, їм було б значно простіше. А поки що таким вікном для них є Служба підтримки ветеранів. Багато учасників АТО страждають від почуття провини за те, що вижили, це правда. Останнім часом помічаю, що проблеми починаються через кілька місяців після повернення з фронту, а пік загострення — через рік-півтора. Важливо розповісти про те, що ти пережив страшні події, і це нормальна реакція психіки на них. Запевнити, що не з’їхав з глузду. Так, психіка дала збій, з часом вона і сама впорається, але за допомогою психолога цього можна досягти швидше і легше. Важливо виявити внутрішні ресурси ветерана, що його тримає, що для нього важливо, звідки і черпати життєву енергію.

Матері загиблого воїна став відрадою онук, котрий як викапаний схожий на її сина. Із хлопцем, з яким лікар тривалий час спілкувалася виключно телефоном, вони цю травму подолали разом, тож в нього потроху все нормалізується — знайшов нову роботу, виявив у себе здібність до творчості — пише картини. А військовий, який докоряв собі тим, що залишився живий, разом із побратимами нині активно допомагає родині загиблого товариша…

Життя в цьому місті триває, бо сам на сам із болем, який принесла війна, сім’ї вояків не залишають…

Тетяна МОРОЗ

Джерело: Народна Армія

___________________________________________

Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ

Позначки: адаптація після війни | комунікація після АТО | психологічна допомога

На цю ж тему

26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Робота на заводі

26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Будівництво

25.02.2022 Якщо не буде мобільного зв'язку

25.02.2022 Увага! Києво-Святошинський ЦСПР працює у звичайному режимі

22.02.2022 ВАКАНСІЯ для учасника АТО - Комірник