Захисник Донецького аеропорту Микола Шніцер: "Учасників АТО треба залучати до військово-патріотичного виховання молоді"
Микола Шніцер — один з тих українських захисників, історії яких варті того, щоб їх розповідати. Хлопчина з гірського селища Підбуж, який, тільки-но повернувшись зі строкової служби у ВДВ, на самому початку війни добровільно пішов у військкомат і попросився на фронт. Один із легендарних захисників Донецького аеропорту. Один з наймолодших депутатів Дрогобицької районної ради. Рішучий, цілеспрямований і, водночас, відкритий і приємний у спілкуванні, незважаючи на те, що йому в молодому віці довелося чимало пережити і на війні, і вже в мирному житті.
Сьогодні розмова з Миколою Шніцером про мирне життя, про місце в ньому колишніх військових, про виховання нашої молоді.
- Миколо, зважаючи на Ваш військовий досвід, якщо б було можна повернути час назад, чи Ви вчинили б так само?
- Однозначно, що зробив би так само. В 2011 році я тільки повернувся з війська, зі всіма своїми хлопцями ми підтримували контакти. Коли почалася війна, ми сконтактували і пішли разом, попросилися в будь-яку десантну частину. Так сталося, що після Миколаєва ми потрапили у вже легендарний Донецький аеропорт. Зрозуміло, що кожна людина має страх. Я боявся не стільки смерті. Хотів, якщо так станеться, щоб принаймні, поховали вдома, як людину. А потім, після війни, боявся, щоб не загубити себе, не почати пити, не піддаватися різним недобрим впливам. Ніби, мені це вдалося. Але я жодного разу не шкодував про своє рішення піти на війну.
- Ви, слава Богу, повернулися додому живим і Вам вдалося знайти себе в мирному житті. Що б Ви сказали тим хлопцям, яким сьогодні це важко вдається, а особливо, хто повертається з полону? Як їм допомогти?
- Однозначно, хлопцям дуже важко. Особливо тим, хто був у полоні. Вони відчували і вплив російських спецслужб, і знущання, і ізоляцію від світу. Зараз їм потрібна підтримка держави і суспільства. Треба разом із сім'ями відправляти їх на психологічну реабілітацію. Потрібно, щоб з ними працювали психологи. Я знаю на власному досвіді, що це допомагає. Ну і далі треба себе знаходити, робити те, до чого лежить душа. Зараз в державі є зрушення в плані реабілітації і підтримки військових. Та й суспільство змінюється. Пам'ятаю, як на початку ми потрапили в Миколаївську область, місцеві жителі вороже до нас ставилися, казали, що бандери прийшли. А після ротації, після аеропорту ми повернулися туди в третій годині ночі, і нас вже зустрічали і вітали осіб 50. Тут, на Львівщині зараз трохи інакше, все таки відчувається велика віддаль від фронту. Я працюю директором Дрогобицької автостанції і бачу, на жаль, випадки, коли водії не хочуть везти безкоштовно учасника АТО. Інші пасажири могли б заступитися, а вони мовчать. Байдужість, як це не прикро, залишається, і це є велике зло. Поки наша свідомість не сприйме, що в нас війна, що гинуть люди, нічого не зміниться.
- Окрім основного місця праці, депутатської діяльності Ви активно займаєтесь громадською роботою як заступник керівника Дрогобицького відокремленого підрозділу Всеукраїнського союзу ветеранів АТО. Які завдання Ви ставите перед собою в цьому статусі?
- Знаєте, коли ми йшли на війну, ми не думали про ніякі пільги і статуси учасника бойових дій. Але своїми законами, указами Президента держава нам такі пільги гарантує. Зокрема, виділення земельних ділянок. Найчастіше в цьому питанні є непорозуміння з владою на місцях. Є інші проблеми, які треба помагати вирішувати колишнім військовим. Бо є різниця, коли людина ходить сама, а коли приходять з нею кілька представників від Спілки — тоді інша розмова і інше ставлення. Цим і займаємося.
- Знаємо, що Вам з різних причини не до вподоби слово “кіборги”. Але воно вже увійшло в нашу історію і в сучасний вітчизняний кінематограф. Ви дивилися український фільм “Кіборги”. Які у Вас враження, як безпосереднього учасника тих подій?
- Так, я дивився цей фільм. Враження тільки позитивні. Це ж не документальний фільм про оборону Донецького аеропорту. Це хороший художній фільм і особливо радує, що українська кінематографія починає розвиватися і впливати на громадян у потрібному руслі. Я коли був малий, вже тоді хотів служити у ВДВ. Тоді я дивився фільми про російських десантників у Чечні і настільки впливала пропаганда, що я захоплювався ними. Вже згодом, на війні я побачив справжнє обличчя цих “героїв”, які прийшли до нас і поводять себе в Україні, так як свого часу в Чечні. Тому дуже важливо і правильно створювати різними засобами, в тому числі і в кіно, образ Українських захисників, наших військових, як позитивний приклад для інших, особливо, для молоді.
- Ви часто зустрічаєтеся з молоддю, буваєте в шкільних колективах. І це добре, бо слово, особистий приклад, лише трішки старшої від них людини, краще сприймається молодими людьми. Що Ви переважно їм рекомендуєте й радите?
- Насамперед, забути про алкоголь, наркотики, бо, на жаль, зараз ці явища поширені. А зайнятися собою, самовдосконаленням, спортом. Можливостей в нинішньому світі є дуже багато. І що дуже приємно дивує - бачу багато прикладів, коли люди різного віку і різних категорій об'єднуються навколо якихось спільних інтересів, цікавих справ. Це вселяє надію.
- Сьогодні вже очевидно, що необхідно більше уваги приділяти патріотичному вихованню молоді? Це розуміння є й на рівні держави, і в рамках освітньої реформи мають відбутися в цьому плані позитивні зрушення. Яка Ваша думка з цього приводу?
- Так, я погоджуюся. Особливо — увага має бути до військово-патріотичного виховання. В школах є предмет Захист Вітчизни. На мою думку, потрібно, щоб у цих заняттях брали участь не тільки хлопці, а і дівчата. Бачите, як багато зараз в армії і на війні жінок? Важливо також, щоб такі заняття проводив не цивільний вчитель, який цей предмет знає тільки з книжки. Потрібно давати дітям також практичні знання. Тому треба запрошувати військових, учасників АТО. Наші хлопці, і я особисто, радо відгукуємося на такі пропозиції. Я вже декілька разів брав участь в таких заняттях. Ми готові допомогти, і ми не просимо за це грошей. Просто хочеться підтримати нашу молодь, зробити корисну справу.
- В ці святкові дні традиційно говоримо про мрії та плани. Знаю, що одна Ваша мрія — служити у десантних військах збулася, і дуже несподівано змінила Ваше життя. Ще одна - грати у футбол, також: Ви з друзями час від часу збираєтесь на футбольному полі. Що Ви плануєте здійснити в цьому році і що б Ви побажали нашим читачам в часі Різдва?
- Щодо своїх планів - думаю найближчим часом нарешті одружитися. Вже знайомі запитують, чому я досі не одружений (сміється). І ще у нас, в учасників АТО є мрія — повісити Український прапор на головній будівлі в столиці нашого окупанта. Вірю, що вона також колись здійсниться.
А всім нам хочу побажати перемоги і миру. Щоб уже у 2018 році в нас був свій День Перемоги над ворогом, а не той, нав'язаний нам день, а в Україні щоб запанував мир.
Джерело:
___________________________________________
Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ
Позначки: адаптація після війни
На цю ж тему
26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Робота на заводі
26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Будівництво
25.02.2022 Якщо не буде мобільного зв'язку
25.02.2022 Увага! Києво-Святошинський ЦСПР працює у звичайному режимі
22.02.2022 ВАКАНСІЯ для учасника АТО - Комірник
Пошук
Останні дописи
Додати інформацію
Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.