29.12.2017
290

Війна, яка не відпускає. Про домашнє насильство в сім'ях АТО


"Мій чоловік пішов на війну добровольцем. І до війни він був не дуже реалізованою людиною, наше сімейне життя не було затишним. Він думав, що "там" усе залагодиться. А повернувся – стало ще гірше. Він зривався, ми постійно сварилися…

Я бачу, що чоловік потребує допомоги. Він ночами не може спати. Інколи кидається і вигукує: "Міни, міни". Не може це контролювати. Гадає, що алкоголь допоможе, але стає ще гірше… І найстрашніше – від цього страждаю не тільки я, а й особливо наш п'ятирічний син.

Та коли я заговорила про розлучення, бо не можу так жити, і не хочу, щоб син бачив наші сварки – чоловік почав погрожувати, що накладе на себе руки. А я… а я не готова брати на себе таку відповідальність. Я не знаю, чи він зробить, чи ні. І якщо так, то не знаю, як я зможу із цим жити.

Зараз чоловік лікується в реабілітаційному центрі. За той час, що він був на війні й пізніше, я навчилася жити без нього. Я б не сказала, що війна стала причиною нашого розриву. Швидше війна загострила наші й так не дуже прості взаємини…"

Це розповідь дружини учасника АТО. У ній "зашита" історія про психологічне насильство. Хоча експерти кажуть, що нині побільшало не лише цього виду насильства, а й фізичного, а також економічного та сексуального, про які взагалі рідко розповідають вголос.

Проблема домашнього насильства не з'явилася "учора". Так, Міжнародна правозахисна організація "Ла Страда Україна" надає такі дані: усього на Національну "гарячу лінію" за 2015 рік надійшло 9 135 звернень, з яких більше половини стосувалося захисту від домашнього насильства (54,4 %). Серед них – зростає кількість звернення від жінок з родин військових, або тих, хто бачив війну на власні очі.

За перші ж три місяці 2016 року уже зафіксовано 7910 дзвінків. Серед них 94,3% - це попередження домашнього насильства. Утім, за відповіддю на інформаційний запит від Міністерства соціальної політики, окремої статистики щодо випадків насильства в родинах учасників АТО не ведеться.

За узагальненими статистичними даними Мінсоцполітики в Україні протягом січня-березня поточного року зафіксовано 25 929 звернень з приводу насильства в сім'ї.

Чому солдат – не завжди герой для своєї родини? І чому він продовжує "воювати" там, де найбільше потребують його підтримки? І як бути дружині?

Відповіді шукали спільно з Тетяною Сіренко, психологом та координатором "Центру допомоги учасникам АТО та членам їхніх родин "Право на здоров'я". Тетяна від початку Майдану й після працює з активістами й військовими, надаючи психологічну допомогу.

Далі – пряма мова.

Психолог Тетяна Сіренко, координатор "Центру допомоги учасникам АТО та членам їхніх родин "Право на здоров'я"

Насильство в сім'ях АТО: спільне і відмінне

Загалом рівень домашнього насильства в Україні дуже високий. Адже насильство в нас прийнятне культурально, мовляв, "звична справа", б'ються – миряться. Насильство відбувається на різних рівнях – це не тільки фізичне, а й психологічне, економічне, сексуальне.

З мого досвіду спілкування з членами родин АТО я можу сказати напевне лиш те, що домашнє насильство ТОЧНО присутнє після війни там, де воно було й до війни. Коли для сім'ї це була стала модель поведінки: звичайним було і образити, і вдарити.

Нерідко агресором стає той, хто сам у дитинстві потерпав від насильства в сім'ї. І тепер у дорослому віці транслює цю поведінку. Тож у таких випадках точно не війна стала причиною насильства, і подолати нерідко буває це складно.

Для тих, хто до війни не вчиняв насильства – після війни в результаті довготривалого напруження та стресу, постійного режиму підвищеної пильності насильство може проявитися як результат втрати самоконтролю, нездатності вчасно опанувати агресію. І без допомоги психолога, фахового спеціаліста, підтримуючого оточення, розуміння родини тут точно не обійтися.

Шлях повернення до мирного життя тривалий і непростий. І від того, як його пройде боєць, чи знайде він себе в нинішньому суспільстві, чи зможе інтегрувати свій досвід у мирному житті, у сім'ї – залежатимуть і його стосунки з рідними.

Чи домашнє насильство в родинах, де є воїни АТО, якесь "особливе"? Ні. Насильство – завжди насильство. І йому не може бути ніяких виправдань. І це ніяк не виправдання для тих, хто має бойовий досвід. Але для початку слід спробувати зрозуміти – чому так відбувається.

Режим вижити

Війна – насичений драматичними подіями проміжок часу. Війна змушує людину "переключитися" на режим виживання, спуститися до рівня інстинктів. У звичайному житті ми керуємося почуттями, емоціями, моральними цінностями, що пропонує нам суспільство задля мирного співіснування на одній землі, в одній країні.

Однак на війні людина зіштовхується із зовсім іншою реальністю. Ця реальність спрямована на виживання тебе і твоїх побратимів, людей, які воюють пліч-о-пліч. Більше того – спрямована на виживання цілої країни, народу. Навіть фізіологічно на війні організм починає функціонувати в "підсилюючому" режимі.

Так, якщо у "звичайному" житті проявляється емоція "злість", то на війні – у схожій ситуації проявляється "лють" як крайня точка злості.

На війні людина тривалий час перебуває у крайніх точках, на піку своїх можливостей – вона швидко думає, швидко вирішує, швидко діє, і проявляє надзвичайні здібності. І організм реагує на три реакції: завмирай або тікай, захищайся, нападай.

Воїни – чоловіки або жінки, які мають бойовий досвід – інстинктивно реагують на будь-яку небезпеку дуже швидко. У них немає часу осмислювати та проживати все, що відбулося, адже вони ввесь час перебувають в стані бойової готовності та небезпеки. Більшість на війні починають по-новому цінувати життя. Звісно, усе це змінює людину. І точно світ солдата/солдатки буде не такий, як раніше. Це не може означити, що людина після війни обов'язково має стати кращою чи гіршою – але вона точно вже буде іншою. Тому що пережила дуже багато. І це правда, коли солдат каже, що ніхто його краще не зрозуміє, як ті, з ким був на війні. І насправді така людина потребує підтримки.

Адже коли із цим "багажем" ветерани повертаються в мирне життя, у них з'являється новий виклик – знайти місце своєму воєнному досвіду в мирному житті. Навчитися із цим жити, щоб комфортно й безпечно було не тільки собі, а й іншим.

Надмірна пильність, нездатність розслабитися, стан постійної мобілізації у мирному житті уже є тягарем. Саме надмірна пильність стає причиною знервованого стану, адже реакція на будь-що миттєва. Якщо на війні ти не вдариш першим, то вдарять тебе.

Удома ж приходить усвідомлення всього пережитого. Звісно, потрібно дати певний час, щоб усе це пережити.

Інший виклик – солдати у мирному житті стикаються з тим, що суспільство їх не приймає, боїться, стигматизує, мовляв, "АТОшник". І ця прірва непорозуміння може бути дуже великою. Щоб витримати досвід війни, часто шукають розради в алкоголі, типова позиція "зі мною все гаразд"...

Однак у війні є й зворотній бік, якби це жорстоко не звучало. Війна загартовує, дає зрозуміти, що можливості людини необмежені. І для багатьох участь у бойових діях може стати точкою зросту. Через прожиті піки людина починає розставляти по-іншому пріоритети. Значна частина воїнів адаптуються до мирного життя самостійно, тому що відчули точку зросту, впевненість, свою силу, вони стають більш сміливіші й продовжують жити повним життям.

Режим очікування

За той, час, що чоловік був на війні, змінився не тільки він, змінилася і його дружина. У родині за тривалий час відсутності чоловіка-батька відбувся перерозподіл обов'язків, було по-новому влаштовано життя. Уся сім'я жила в режимі очікування, страху.

У реальності бій може тривати раз у день, чи раз у п'ять днів, а в дружини він триває 24 години на добу сім днів на тиждень. І часто подружжя чекає один від одного, що повернувшись, побачать ту людину, яку залишили ДО війни.

У тих сім'ях, де жінки розуміють, що чоловік повернувся іншим й готові заново з ним "знайомитися", цей процес проходить менш болісно. І ефективніше. Слід зрозуміти чоловіка-солдата, прийняти його з тим досвідом, що він був на війні, що він стріляв, і стріляв у людей, що втрачав друзів і багато пережив. І тоді відбудеться ота перша важлива контактна зустріч.

Оманливий статус героя

Справжній герой – герой, і він заслуговує ним бути. Та українське суспільство нерідко зловживає надмірною героїзацією. Наприклад, трапляються ситуації спекуляції: якщо ти воїн АТО, то на тебе не мають ані підвищувати голос, ані критикувати, тобі прощають штрафи за перевищення швидкості або дрібне хуліганство тощо.

Нерідко буває так, що це ніякий не герой АТО, а лиш той, хто має посвідчення. Часто хлопці-ветерани самі ставлять на місце такого псевдогероя. Геройство не має бути щитом від усього – мовляв, тобі спишеться все, що можеш безвідповідально вчиняти злочини, або ж домашнє насильство.

Найперше – ти людина, яка має виконувати закони, і розуміти, що за кожним вчинком настає відповідальність.

Зворотній бік геройства – хибне відчуття того, що ти не можеш бути слабким, ти не маєш права переживати, не маєш права плакати, робити помилки… Але слід зрозуміти: так, ти герой, але ти маєш право на звичайне життя. І бути щасливим.

Героїзм – лиш частина особистості. Людина стала героєм завдяки своїм внутрішнім якостям, але вона не повинна бути завжди в цій ролі.

Для будь-якої людини бути героєм – це велика відповідальність. Тож слід пам'ятати: навіть якщо ти герой, який рятував людей, здійснював подвиги – ти маєш право на звичайні людські почуття та переживання. Герой у певні моменти свого життя також може бути слабким, може робити помилки, може мати труднощі в особистому житті. І може не контролювати свою агресію: ворога зумів зупинити – а власну агресію не може.

Тут треба допомагати. Не просто подавляти – заборонити людині її проявляти. А треба вчитися з нею справлятися. Комусь може допомогти активне заняття спортом, комусь фізична праця. І вчитися долати труднощі разом – і дружині, і чоловікові – дуже добре.

Я нерідко чула: якщо чоловік на війни, його треба рятувати, няньчитися, доглядати. Бо він страшне, що там пережив. І це правда – він таки пережив дуже тяжкі речі. Але він повернувся живим. Пройшовши війну, він повернувся. І якщо повернувся, то в нього точно є ресурс жити.

Важливо, йому це побачити, відновити свій ресурс, повірити в свої сили.

Якщо вчиняється насильство

Природа насильства глибша, ніж нам здається. Часто буває так, що по допомогу звертається дружина, і розповідає про чоловіка-агресора, який є суто негативною особистістю. Ці історії типові, часто схожі одна на одну.

Але коли, зрештою, я починаю працювати з чоловіком і чую його життєву історію, часто виявиться, що то – передісторія існуючого насильства в сім'ї... Це, звісно, не виправдовує ні чоловіків, ні жінок. Але іноді самій потерпілій людині треба пояснити, звідки витоки насильства в їхній сім'ї. Важливо зрозуміти не тільки, чому відбувається насильство, а й чому потерпіла продовжує жити з агресором.

Однак у будь-якому разі – незалежно, хто правий, хто ні, – якщо насильство має місце у вашій родині, слід його зупиняти.

Я би радила:

1. Познайомитися (як жінкам, так і чоловікам) з наслідками бойового стресу. Зрозуміти, що це таке і як себе поводити. Точно не тиснути, ставитися з розумінням до того, що ситуація змінилася.

2. Три-шість місяців солдату достатньо для того, щоб адаптуватися до мирного життя і відпустити війну.

3. Спробувати зрозуміти, що передує нападам агресії – і відслідковувати, який погляд, предмет, слово чи дія починає дратувати і "заводити".

4. Ветеранів важко загітувати звернутися до фахівця, щоб отримати психологічну допомогу. У таких випадках раджу відшукати проекти "рівний рівному": коли ветеран допомагає ветерану, ділитися власним досвідом як він відчуває, як долає агресію, як свій воєнний досвід трансформує в мирне життя. Наприклад, є проекти, у яких ветерани проходять спеціальні навчання та тренінги з подолання бойових травм та стресу, а потім вже ці ветерани, упоравшись із власними труднощами, допомагають іншим пройти цей шлях.

5. Якщо розмови не допомагають, і психологічне насильство переросло у фізичне – дружині слід подбати про місце безпеки. Майже в кожній області є центри, де жінка разом з дітьми може отримати психологічну і юридичну допомогу.

6. Звертатися в правоохоронні органи, щоб не тільки отримати допомогу тут і зараз, а й мати зафіксовані свідчення насильства.

7. Усвідомити, що ви хочете отримати, звернувшись до фахівця: поради, як змінити ситуацію, психологічну підтримку, або ж правової консультації з питань розлучення чи розділу майна.

7. І зрештою, прийняти рішення й діяти.

За інформаційною та правовою консультацією слід звертатися на телефони "гарячої лінії":

0 800 500 335 – Національної "гарячої лінії" з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації (супроводжує Міжнародний правозахисний центр "Ла Страда Україна").

0 800 500 225 – Національна дитяча "гаряча лінія".

068-101-76-83 – Центр допомоги учасникам АТО та членам їх родин "Право на здоров'я".

044-223-71-65 – Центр допомоги молодим жінкам та дівчатам в складних життєвих обставинах "Право на здоров'я".

Матеріал підготовлено у рамках кампанії проти насильства над жінками учасників АТО "Війна, яка не відпускає" за підтримки Українського жіночого фонду.

Записала Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, спеціально для УП.Життя

Джерело: https://life.pravda.com.ua/society/2016/07/4/214486/

___________________________________________

Залиште відгук про сайт "Життя після АТО", пройшовши за посиланням:

http://life-after-ato.com.ua/opinion


Більше корисної інформації ви знайдете в спільноті в мережі facebook під назвою

«Життя після АТО (все для наших захисників)»: 

https://www.facebook.com/groups/1612637572351512/

Twitter - https://twitter.com/life_after_ato


*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції адміністратора сайту.

Опубліковано в категоріях: Як спілкуватися з ветеранами | Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | Психологічна підтримка | Історії з життя | НОВИНИ

Позначки: адаптація після війни | комунікація після АТО | психологічна допомога

На цю ж тему

10.01.2018 Как предотвратить последствия шоковой травмы и развитие посттравматического стрессового расстройства на уровне социума

10.01.2018 "Я понимаю, как победить врага, но не знаю, как жить среди своих..."

10.01.2018 Дитти Марчер: "Вернуться из мира выживания"

8.01.2018 Життя після війни: реалії реабілітації воїнів АТО

4.01.2018 Війна за ветерана. Проблеми соціалізації та адаптації воїнів

Ми в соцмережах

Пошук

Додати інформацію

Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.

Допомогти проекту

Хочете допомогти проекту? На цій сторінці ви знайдете інформацію, як це зробити.