Звикли тягнути той віз: жінки, які чекають
Автор: Галицький Кореспондент
Спершу – війна, аж потім – сім’я. Майже на всі свята в році вони вже звикли бути без своїх чоловіків. Дружини вояків навчились бути сильними і, зціпивши зуби, чекати. Деякі жінки чекають уже шість років, за цей час наковтавшись усякого: злидні, виснаження, самотня вагітність і навіть зрада від того, кого так довго чекаєш.
Здуріти можна
Ось-ось франківка Тетяна Фреїшин відзначатиме восьму річницю одруження. Більшу частину цього часу її чоловік пробув на війні. І досі там.
«Під час Майдану ми жартували, що в нашого сина, певно, першими словами в житті будуть: «Слава Україні!» – сміється жінка. – У хаті лиш про революцію говорилося, телевізор з прямими трансляціями був постійно увімкнений…»
Таня добре пам’ятає, коли її чоловік нарешті зважився сказати, що йде воювати. «Я тоді отримала добрячу порцію лапші на вуха, – тамує вона посмішку. – Богдан таких байок мені понавигадував, мовляв, якщо він зараз сам піде до військкомату, то буде у франківському батальйоні і зможе часто приїжджати додому… Я аж потім дізналася, що мій чоловік взагалі міг не йти на війну, адже він працював водолазом в МНС, а ця посада не підпадала під мобілізацію, бо водолазів дуже мало в області. Ось так Богдан обвів мене навколо пальця».
З іншого боку, Таня розуміла, що терміново треба захищати свою землю. Чоловіка відпустила, але й сама не змогла всидіти на місці. Богдан робив свою справу на фронті, а дружина – в тилу. Жінка почала готувати і передавати на схід сухі борщі і гречані супи для Богдана та його побратимів. За два тижні злагодила невелику партію. А потім як понеслося – це стало її головною справою на наступні два роки. Таня передавала супи не тільки чоловікові, але й іншим батальйонам, зокрема «Правому сектору».
«Рецепти надіслали волонтери з Дніпра, але все одно довелося вчитися в процесі, – пригадує жінка. – Наприклад, виявилося, що капусти треба набагато більше, ніж інших інгредієнтів. На 20 борщів десь 20 кг капусти. Я мала вдома три сушарні і за один вечір могла їх усіх закласти капустою, буряком, цибулею, морквою… Але це була моя віддушина». Знайомі волонтери жартували, мовляв, дівчата радіють, коли їм купують шуби, а Таня тішиться, коли їй привозять багато капусти.
«Ти навчилася жити без чоловіка?». Тетяна кілька секунд мовчить, а тоді, дивлячись просто у вічі, твердо каже: «Так… І, напевно, це трохи моя помилка». Вона вже настільки звикла тягнути той віз, що навіть коли Богдан удома, дружина все одно рветься вирішувати всі справи і керувати – бо вже втягнулася так жити. Тому часто вигорає. Мусить шукати десь відновлення, бо довго так сім’я не протягне, адже гармонія в парі тримається лише завдяки відповідній енергетиці жінки, її внутрішньому стану. Невдоволена жінка погано впливає на свого чоловіка, і справи в такого чоловіка, до речі, теж не залагодяться.
Дуже помічними для Тетяни виявилися зустрічі з дружинами інших вояків, вони навіть створили свою громадську організацію – «Дружина воїна». Їхні групи взаємодопомоги за участю духівника чи психолога стали цілющими для багатьох жінок. Нещодавно робили власноруч подарунки для своїх чоловіків – обкладинки для паспорта. «Багато дівчат вирішили змайструвати обкладинку із зображенням Ейфелевої вежі, – усміхається Таня. – Певно, аби матеріалізувати своє бажання побувати в Парижі».
Декотрим дружинам дуже важко відкритися, особливо тим, котрі звикли дуже довго чекати. Наприклад, дружини бійців, які служать в ЗСУ: ці вояки, як ясне сонечко в хаті – по дев’ять місяців удома не бувають. Бо ж нацгвардійців частіше пускають у відпустку.
Жінки просто втомлюються від виснажливого очікування і побутового навантаження, іноді деякі не витримують, тим паче, коли на горизонті з’являється турботливий кавалер, який завжди поруч. Так розпадаються сім’ї.
Коли чоловік на передовій, Таня не дивиться телевізор і не читає новин – аби зайвий раз себе не нагнітати негативом. Богдан зателефонує і сам усе розкаже. Тим паче її чоловік уже не раз говорив – у пресі пишуть одне, а насправді відбувається зовсім інше.
«А знаєте, що найжахливіше? Прокручувати в голові отой страшний сценарій, – Таня не стримує сліз. – Коли в думках організовуєш похорон… Щосили женеш від себе ті чорні картини, а потім почуєш про чиюсь загибель, і знову те саме – здуріти можна».
У травні в Богдана закінчується контракт. Що робити далі, подружжя й досі не знає: продовжувати чоловікові службу чи повертатися додому… «Я бачу, що це справа його життя, – опускає очі Таня. – Тому зціпила зуби і чекаю. Так, мені важко самій, хочу постійно відчувати його плече поруч, але… Але ж у країні і досі війна. Наша спільна справа ще не завершена, і Богдан знає, що він завжди мій герой».
Найбільше дратує, коли хтось починає дорікати, мовляв, чого скиглити, ви ж тепер пільги маєте: «Ніхто чомусь не думає, якою ціною ті пільги зароблені. Хочете пільг? Будь ласка – на фронт!»
Тетяна побоюється, що чоловік не зможе знайти себе на цивілці, бо ж додому повернеться зовсім іншим. А ось післявоєнним стресом Таню не злякати, каже, що за роки роботи з сім’ями атовців уже добре засвоїла, як витягувати чоловіка з тієї депресії.
«Хіба у мене є вибір?»
На першому ж побаченні Роман сказав, що хоче, аби в них були три боксери і одна балерина. Дівчина трохи знітилася, бо лікарі одного разу вже вбили її вироком, що вона ніколи не зможе завагітніти. Відтоді минуло десять років, у них вже є два маленькі боксери, а балерина ще поки що в маминому животику – через кілька місяців з’явиться на світ.
Вся їхня родина залишилася в Луганську, тому Олена Волошко дає фото з дітьми, але без чоловіка – це для них небезпечно. Чоловік уже шість років воює в «Азові».
До війни їхнє сімейне життя вирувало щастям і перспективами. Гроші вдома завжди були, бо ж Роман їздив на заробітки в Росію – аби відремонтувати хату для своєї родини. Коли на подвір’ї почали лагодити дитячий майданчик, вистрілив Майдан. «У нас всі все розуміли, але звикли це робити мовчки, – каже Олена. – А частині місцевих просто задурили голову».
У червні 2014-го жінка прокинулася на світанку – розбудили страшні звуки грому. Насправді то були вибухи на околиці Луганська – терористи захоплювали прикордонну частину. Десь до обіду в центрі міста вже роз’їжджали танки. У хаті гуділи шиби від того, що в небі ширяли літаки. А коли біля дитсадка, куди ходив трирічний Нікіта, розірвалася міна, Олена склала в сумку кілька футболок, взяла паспорт і з сином поїхала до батькових родичів на Житомирщині. Роман пішов воювати в «Азов» і підтримував сім’ю грошима.
У чужій хаті в чужому селі жінці доводилося важко. Умови були жахливі: вуличний туалет розвалювався, вода лише в криниці на сусідньому подвір’ї, і взагалі родичі були не особливо раді гостям… Тож дуже швидко вони переїхали до Бердянська на орендовану квартиру. Олена влаштувала сина в дитсадок, аби мати можливість працювати.
Під час медкомісії дитині поставили страшний діагноз – аутизм. «Так, він довго не розмовляв, але я думала, що ось-ось – і буде перше слово, – зі сльозами пригадує мама. – А гіперемоційність списувала на характер». Оленка з чоловіком ще певний час не могли відверто поговорити про хворобу сина – обом було надто боляче.
Жінка з дитиною ще довго поневірялася по різних містах і квартирах. Аж поки одного разу Роман не привіз їх до Франківська у гості до друзів. Була середина зими, повсюди різдвяна магія, ходили вертепи, і центр міста виблискував кольоровими вогниками – красиво, як у казці. «Я відчула, що хочу залишитися тут назавжди», – з усмішкою згадує Оленка. У 2015-му волонтери допомогли сім’ї влаштуватися в Івано-Франківську. А Роман продовжував воювати.
Коли жінка носила під серцем другого сина, на дев’ятому місяці вагітності дізналася, що в чоловіка є коханка в Маріуполі – він там якраз служив. У тієї панянки були масштабні плани на Романа, тож вона діяла наполегливо і нахабно: телефонувала Оленці, писала гидкі повідомлення…
«Знаєте, це гірка правда, але, мабуть, багато дружин, чиї чоловіки на війні, проходять через зраду, – каже вона. – Більшість про це мовчить, бо соромно, дехто просто вдає, начебто нічого навіть не підозрює, бо дуже боляче. Але кожна жінка відчуває, якщо в її чоловіка є ще хтось. Кожна! Я чудово розумію, що таке коханка – жінка з епіляцією, в гарній білизні, гарно пахне, з манікюром, зачіскою, у неї не болить голова, і вона не заклопотана дітьми, тим паче хворими, вона не просить прибити поличку в хаті чи принести мішок картоплі… Я чудово розумію, що багатьом чоловікам, які в умовах війни, дуже бракує ось такого жіночого товариства, бо потрібна розрядка, коли тебе тіпає від чергового бою».
Нині Оленка цілком спокійно і відкрито про це розповідає, каже, що прийняла це і пережила. Роман уже давно попросив вибачення, і дружина пробачила. Говорить, що дуже помічними стали… побачення. Вони знову проводили час разом, ніби колись, і лише вдвох. Це може бути навіть звичайна хатинка в лісі. І найважливіше – згадати, чому покохала цю людину і коли вам було добре. Варто хоча б спробувати, і точно не треба звинувачувати у всіх проблемах лише свого чоловіка.
«Якщо чесно, то й сама не знаю, як усе це перемолотила в собі і як досі справляюся, – каже жінка. – Хіба у мене є вибір? Додому я точно не повернуся, бо одразу схоплять і відправлять «на підвал» – як дружину зрадника. Морально рятує лише одне – сталева впевненість у своєму чоловікові. Я точно знаю: як би важко йому не було, ми з дітьми ніколи не залишимося голодними і без даху над головою».
Старший син Нікіта, той, що з аутизмом, – особливий хлопчик з неймовірно мудрим поглядом. Оленка пригадує випадок, коли чоловіка поранили. Вона ще нічого не знала, а син ні з того, ні з сього пробубонів: «Мамо, тато упав…» – «Що ти таке кажеш, синочку?» – «Мамо, тато упав…» – «Ні, наш тато не може впасти, він дуже сильний і сміливий…» – «Мамо, тато упав…». Через кілька годин повідомили, що Роман у лікарні в Дніпрі.
Дружина переконує, що жодного разу не просила чоловіка перестати воювати і повернутися додому. Жінка не хоче потім бути причиною його картань і депресії: «Чоловік зараз там, де має бути, і робить те, що потрібно моїй країні».
Перетерплю якось
Їхня донька Уляна вже свій третій день народження святкує без тата, і цьогоріч його також не буде поруч на Новий рік і Різдво. Тато шостий рік воює.
Перший раз франківка Мар’яна Процька всього за кілька днів мусила зібрати свого чоловіка на службу. Як то робити – геть не знала. У сумку клала все найнеобхідніше: теплі шкарпетки, теплий одяг… Коли він ішов, Мар’яна обіцяла, що не плакатиме під час прощання. Не плакала. Щойно чоловік сів у машину, сльози потекли градом. Але він цього не побачив.
Коли Андрій прийшов додому після року на передовій, то цілими днями лиш сидів на телефоні, говорив з побратимами. Дружина щось казала, а він весь час одне й те ж відповідав: «Зараз… Зараз… Хвильку почекай, будь ласка, я договорю по телефону….» Чоловік був удома, але насправді – на війні. «Мені не було боляче, – каже Мар’яна. – Головне, що був у хаті, з нами поруч». Андрій змінився. Став замкнутим. Дружина старалася не лізти йому в душу, не вимагала відвертості й емоцій. Тоді дуже допомогли спільні відпочинки: в горах, у друзів… Поступово Андрій відійшов і став таким, як раніше.
Однак через пів року боєць вирішив повернутися на війну. І знову все спочатку. Мар’яна вкотре зрозуміла чоловіка: «Коли Андрій говорив про армію, то в нього блищали очі. Тим паче на цивілці йому було важко. Пам’ятаю, чоловік повернувся на колишню роботу і якось зробив колезі дрібне зауваження стосовно посадових обов’язків. А у відповідь почув: «Ти що, думаєш, якщо побував там, то тут уже можеш командувати?» Андрію було боляче. Взагалі, кожного разу, коли він приходить на ротацію, то говорить одне і те ж: «Я не знаю, за що ми там стоїмо – тут нічого не міняється».
Найважче Мар’яні було бачити, як донька плаче за татом. А ще жінка тепер не любить вихідні. Тоді найдужче відчувається самотність. Якщо є натхнення – малює квіти або моделює вбрання. Це трохи відволікає. Найдужче дружина сумує за теплими чоловіковими обіймами і ніжними словами, вони ж навіть сваритися нормально не вміють.
«Мар’яно, я не знаю, що мені робити далі: продовжувати воювати чи йти додому? Я розумію, що тобі там дуже тяжко самій…» – одного разу сказав Андрій. Жінку тоді ніби обухом по голові вгріло – вона згадала, як в одній із телефонних розмов почула в слухавці вибухи, то були жахливі звуки. Мар’яна хутко взяла себе в руки: «Я мушу триматися. Йому там ой як несолодко. Перетерплю якось».
Наталя МОСТОВА
Джерело:
___________________________________________
Опубліковано в категоріях: НОВИНИ
Позначки: психологічна допомога
На цю ж тему
26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Робота на заводі
26.06.2022 Робота в Польщі для чоловіків - Будівництво
25.02.2022 Якщо не буде мобільного зв'язку
25.02.2022 Увага! Києво-Святошинський ЦСПР працює у звичайному режимі
22.02.2022 ВАКАНСІЯ для учасника АТО - Комірник
Пошук
Останні дописи
Додати інформацію
Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.