Я точно впевнений, що не даремно воював...

- Ти з ато? 

-Це там тебе так? 

-І що? Держава щось допомагає?  Топ запитань які я чую найчастіше.

Але є ще і такі:  

- За що там воювати??

- То тільки бізнес, а ми маємо дружити. То порох з Путіним воює. 

І ще купу різної повної безглуздям херні, якою відмазують свою безхребетну волю раба.

Найбільш мене харить:

- А що ця Україна мені дала, щоб за неї воювати?? 

Я не знаю як відповідати на це запитання чемно.. бо бл.... Я не навчився спілкуватися з людьми у яких відсутній мозок.

Ще я часто чую запитання: 

- А ти не шкодуєш? - коли дізнаються що ходжу з палочкою через поранення.

Ні звичайно, не шкодую. Коли я вмовляв воєнкома взяти мене на службу, чи дати координати добробатів, я робив це свідомо, добре розуміючи про увесь спектр наслідків, від легкої контузії до стану овоща. Смерть не лякала. Померти в бою за рідну Батьківщину це честь.

Проте я часто задумуюся над "А за що там воювати?" І відразу знаходжу відповідь в своїй пам'яті.

У 2014 році в Чорнухине, під Дебальцево, яке десанти звільнили від окупації, а ми зайшли слідом, ми зупинилися біля магазину.

Хлопці пішли купити щось на блок пост, а я лишився охороняти нашого "Урала". Був я в броніку, балаклаві, на плечі маленький прапорець. Більше знаків не було. До мене підійшов хлопчик, років десяти.. чумазий, трохи обшарпаний, думав проситиме щось. Я помилився.

Він мені сказав:

- Дядя спасибо вам. Укри не злі, ви хороші, ви нас спасли. - намагався малий розмовляти українською - Не оставляйте нас пожалуста, ви харошие. 

І простягнув мені цукерочку. 

Балаклава приховала мої сльози.

Або ж коли я шкутильгав містом Лева після поранення, троє юних курсанта "Суворовского" перейшли на стройовий і порівнявшись зі мною віддали військове вітання, і в один голос промовила "Дякую"

Чи Одеса, пляж, мав годинку на купання в морі. Вийшовши на берег, підійшла жіночка і сказала нам: 

- Я видела как вы ишли... Простите нас и спасибо вам ребята за всё

Дала пакет з морозивом і зі сльозами на очах швидко зникла, поки ми з хлопцями усвідомили, що сталося.

Та ще багато різних випадків.

А найголовніше, мої рідні, не здригаються від звуків пострілу салютів. Мій брат зростає під мирним небом.

Діти близьких мені людей, живуть з батьками в квартирах чи будинках, а не в підвалах.

Діти тих людей яких я люблю, граються, динозаврами, машинками чи планшетами, а не осколками від "градів" і слово війна для них це просто звук.

Тому я точно впевнений, що не даремно воював, точно впевнений що не шкодую, і точно знаю, що в разі погіршення ситуації, я знову буду в окопі, попри інвалідність, один бій я точно винесу, і нищитиму ворога до останнього подиху

А я не один такий. Нас тисячі!

Джерело: Вадим Зябліцев

___________________________________________

Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ

Позначки: адаптація після війни | комунікація після АТО | про нашу армію

На цю ж тему

4.08.2021 Війна змінює життя - інтерв'ю з волонтеркою Тетяною Фреїшин, дружиною військовослужбовця

4.08.2021 Подбай про себе – франківський Карітас розпочинає реабілітацію для ветеранів та ветеранок АТО / ООС

5.03.2021 9 порад для простішого повернення з війни в сім’ю

18.10.2020 Як допомогти військовому повернутися з війни додому

18.10.2020 Чи можливий ріст після травми? Думка експерта