Я точно впевнений, що не даремно воював...
- Ти з ато?
-Це там тебе так?
-І що? Держава щось допомагає? Топ запитань які я чую найчастіше.
Але є ще і такі:
- За що там воювати??
- То тільки бізнес, а ми маємо дружити. То порох з Путіним воює.
І ще купу різної повної безглуздям херні, якою відмазують свою безхребетну волю раба.
Найбільш мене харить:
- А що ця Україна мені дала, щоб за неї воювати??
Я не знаю як відповідати на це запитання чемно.. бо бл.... Я не навчився спілкуватися з людьми у яких відсутній мозок.
Ще я часто чую запитання:
- А ти не шкодуєш? - коли дізнаються що ходжу з палочкою через поранення.
Ні звичайно, не шкодую. Коли я вмовляв воєнкома взяти мене на службу, чи дати координати добробатів, я робив це свідомо, добре розуміючи про увесь спектр наслідків, від легкої контузії до стану овоща. Смерть не лякала. Померти в бою за рідну Батьківщину це честь.
Проте я часто задумуюся над "А за що там воювати?" І відразу знаходжу відповідь в своїй пам'яті.
У 2014 році в Чорнухине, під Дебальцево, яке десанти звільнили від окупації, а ми зайшли слідом, ми зупинилися біля магазину.
Хлопці пішли купити щось на блок пост, а я лишився охороняти нашого "Урала". Був я в броніку, балаклаві, на плечі маленький прапорець. Більше знаків не було. До мене підійшов хлопчик, років десяти.. чумазий, трохи обшарпаний, думав проситиме щось. Я помилився.
Він мені сказав:
- Дядя спасибо вам. Укри не злі, ви хороші, ви нас спасли. - намагався малий розмовляти українською - Не оставляйте нас пожалуста, ви харошие.
І простягнув мені цукерочку.
Балаклава приховала мої сльози.
Або ж коли я шкутильгав містом Лева після поранення, троє юних курсанта "Суворовского" перейшли на стройовий і порівнявшись зі мною віддали військове вітання, і в один голос промовила "Дякую"
Чи Одеса, пляж, мав годинку на купання в морі. Вийшовши на берег, підійшла жіночка і сказала нам:
- Я видела как вы ишли... Простите нас и спасибо вам ребята за всё
Дала пакет з морозивом і зі сльозами на очах швидко зникла, поки ми з хлопцями усвідомили, що сталося.
Та ще багато різних випадків.
А найголовніше, мої рідні, не здригаються від звуків пострілу салютів. Мій брат зростає під мирним небом.
Діти близьких мені людей, живуть з батьками в квартирах чи будинках, а не в підвалах.
Діти тих людей яких я люблю, граються, динозаврами, машинками чи планшетами, а не осколками від "градів" і слово війна для них це просто звук.
Тому я точно впевнений, що не даремно воював, точно впевнений що не шкодую, і точно знаю, що в разі погіршення ситуації, я знову буду в окопі, попри інвалідність, один бій я точно винесу, і нищитиму ворога до останнього подиху
А я не один такий. Нас тисячі!
Джерело: Вадим Зябліцев
___________________________________________
Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ
Позначки: адаптація після війни | комунікація після АТО | про нашу армію
На цю ж тему
25.02.2022 Якщо не буде мобільного зв'язку
25.02.2022 Увага! Києво-Святошинський ЦСПР працює у звичайному режимі
22.02.2022 ВАКАНСІЯ для учасника АТО - Комірник
22.02.2022 Гаряча вакансія для ветерана АТО - Автомеханік
16.12.2021 РОБОТА для ветерана АТО - Охоронець (вахта, можливо з проживанням)
Пошук
Останні дописи
Додати інформацію
Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.