Битви на домашньому фронті – це відгуки війни (Коли війна приходить в дім, частина 1)
Гуляючи босоніж, ми вибрали місце на пляжі, який вирішили назвати своїм. Холодний приплив цілував наші облиплі піском ноги, поки ми обоє дивилися на небо, чекаючи салюту на честь святкування Дня незалежності. Цим салютом ми відзначали повернення Марка з Іраку. З акуратністю й точністю, яким можна позаздрити, звучали фанфари міського оркестру.
Букети червоних, білих і синіх феєрверків осявали чорне небо Вірджинії. Одна за одною з шумом і свистом пролітали над нами срібні комети, розриваючись в небі пальмовими кронами. Шлейф сірого диму клубочився над горизонтом, покриваючи зірки, ніби вуаллю. Рукотворний гуркіт грому й схвальні вигуки натовпу тонули у колисковій пісні хвиль, що стиха накочувалися.
Маленькі краби розбігалися по піску й ховалися під камінням. Чайки, хрипко покрикуючи, ширяли над сушею. Зачаровано зітхнувши, я озирнулася назад, щоб посміхнутися чоловікові, якого мені так не вистачало всі ці довгі місяці.
– Марку! – покликала я.
Відповіді не було.
Я оглянулася навколо. Порожнє узбережжя. Чоловіка ніде не було.
Я кинулася крізь натовп городян, які вдивлялися в небо, до неосвітленої частини пляжу. Там, відвернувшись від святкувань і пильно вдивляючись в обрій, стояла самотня фігура.
– Марк?
У відповідь мовчанка. Але я знала, що це був він, мій чоловік, з яким у мене спільне ліжко. Він вдивлявся скляними очима в чорну гладінь води, що відбивала чорне небо. Безуспішно я спробувала притулитися до нього. Його очі переповнилися слізьми. Тремтливим голосом він сказав: «Я хочу додому».
Якби тоді я знала те, що знаю зараз, я б зрозуміла його. Я б зрозуміла, що мій чоловік так само, як строкаті краби й голосні чайки, панічно шукав притулку. Він шукав безпечного місця, щоб сховатися від болісних спогадів, які переносили його в далекі землі.
Коли мій морський піхотинець повернувся з Іраку додому зі зламаною ногою, я дякувала Богові за те, що він цілий і майже неушкоджений. Та за кілька місяців після його повернення я зрозуміла, що нога – це практично ніщо порівняно з тим, що нам належало подолати. Його фізичний стан покращувався, але його душа продовжувала кульгати. Невидимі травми від того, що йому довелося пережити, залишилися непоміченими й невилікуваними. Повільно, але методично рани його душі впливали на наш шлюб, наших дітей і наші взаємини. Він був з нами тілом, але його душу розривала війна. Дратівливість, нерозсудливість, нічні кошмари, емоційний параліч – все це свідчило про те, що мій чоловік перебував у посттравматичному стресі. Протягом двох років він відкидав необхідність звернутися за допомогою; ми всі мовчки страждали.
Битви на домашньому фронті – це відгуки війни. Сім'ї, до яких повертаються учасники бойових дій, у своїх поодиноких окопах борються з несподіваним ворогом. Оселі наших героїв потрапили в засідку сумних наслідків посттравматичного стресу. Сім'ї військових, їхні родичі й навіть церкви перебувають під перехресним вогнем уламків військових спогадів, які розлітаються на всі боки.
Ми – дружини, діти, родичі й друзі військових – повинні зрозуміти серце наших воїнів...
Джерело: Коли війна приходить в дім, © Кріс і Ранелла Адсит
___________________________________________
Опубліковано в категоріях: Адаптація учасників АТО та їхніх сімей | НОВИНИ | Коли війна приходить в дім, © Кріс і Ранелла Адсит | Домашнє насилля | Соціалізація після АТО
Позначки: адаптація після війни | комунікація після АТО | психологічна допомога | наслідки війни
На цю ж тему
23.03.2020 Домашнє насильство. План евакуації (Коли війна приходить в дім, частина 15)
23.03.2020 Фізична й емоційна безпека для вас і ваших дітей (Коли війна приходить в дім, частина 13)
12.08.2018 Екскалація насильства у родинах військових
Пошук
Останні дописи
Додати інформацію
Якщо ви володієте інформацією, яка буде корисною для учасників АТО та їхніх сімей, ми можемо її розмістити на сайті.
Для цього заповніть, будь ласка, форму.